Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

на сторінці «Ги-ги-и». Ти читаєш перший абзац: «Було мені, либонь, зо п'ятнадцять років, а братові Максові — шість, коли наш татуньо виграв на довічне володіння дерев'яну садибу, єдиною незручністю якої було те, що там можна було тільки лежати і знаходилася вона на глибині двох метрів під землею». З першого разу я не врубуюсь у тему, не розуміючи, про яку «садибу» йдеться. Перечитую фразу ще раз і ще раз, аж потім до мене доходить, що у тій фразі йдеться про звичайну труну! І тобі стає смішно! «Гарний вечір! Гарні хлопці!» — думаєш ти, і, відклавши часопис, ідеш до плити, аби закип'ятити чайник.

Увімкнувши газ, набираєш у чайник воду (зливаєш її щонайменше хвилину — рекомендація санітарних служб), ставиш чайник на вогонь і, спершись руками на підвіконня, прикладаєш лоба до холодного скла у віконній рамі. Пара з рота малює на склі туманні плями, а ти дивишся у листопадову ніч, і тихий, ситий спокій находить на тебе! Все правильно, ти на своєму місці, на своєму шляху. У тебе гарні друзі, професія, родина. У твоєї країни прекрасне майбутнє. Нічого, що зараз вона лежить у руїнах, і над попелищем струмує димок. Проросте молода трава — свіжа, потужна. Вистрелять бруньки, наллється потугою листя, з'являться молоді герої. Вони вже з'явилися! Ти їх бачив сьогодні. Бачив повний зал молоді, бачив їхні обличчя й щастя від того, що ми всі разом, що ми всі єдині. Слухаємо СВОЮ новонароджену поезію, співаємо СВОЇХ новонароджених пісень, сміємося від почуттів, що переповнюють серце від усвідомлення того, що мрія наших предків — Незалежна Україна — збулася, і ми свідки цьому. Нам тут працювати, нам її відбудовувати, нам тут жити й народжувати дітей і жити, жити, жити… Глибоке й потужне відчуття щастя накочує на мене і я, набравши повні груди повітря, видихаю його, вдивляючись у глибоку листопадову ніч.

Українцем я став не відразу. Хоча, точніше, я сам вирішив стати українцем. Як це так, запитаєте? Адже українцями не стають, а народжуються. Аж ні, зовсім ні. У якомусь близькому чи далекому майбутньому, можливо, так і буде, а за тих часів, коли жив я, право бути українцем треба було вибороти й відстоювати його щодня, бо геть усі намагалися відібрати його у тебе. Адже навколо лежала величезна, безкрайня територія від самих Карпат аж до Курильських островів щільно заселена численними племенами гомо совєтікус. Такою собі велетенською сірою біомасою або, як казав той, «особливою породою» людей, в яких імперська держава під назвою СРСР стерла майже всі національні, культурні, ментальні відмінності, плекаючи у такий спосіб єдиний «радянський» народ, таку собі мільйонноголову гідру, що її селили в будинках барачного типу, байдуже чи «хрущовської», чи «брежнєвської» забудови, довбешку задурювали великою надмісією, типу «світлого майбутнього», годували ерзацем естрадної попси, шлунок набивали дешевою вареною ковбасою, а розум заливали доступним алкоголем. І раптом якомусь придуркові на прізвище Горбачов (хоча чому придуркові, була б моя воля, я б спорудив йому монумент на центральній площі Києва як асоційованому творцю Незалежної України) спала на думку ідея позбавити народ алкоголю. І все — імперія розвалилася. А на її руїнах постала, а точніше, «впала нам на голову» Незалежна Україна. А от що з нею робити, гадаю, мало хто знає й у самій країні. Бо всі ті десятки, ну, може, сотні патріотів, які відсиділи за Україну в мордовських таборах просто фізично не здатні охопити всі ділянки державотворчої діяльності, усі фронти, на яких треба виступати й ладнати підмурок нової держави. Натомість займають їхні місця такі собі хохли-перевертні, московські запроданці, повилазила нагору хижа, бандитського виду наволоч, що приймає якісь закони, сидить у Верховній Раді, радиться, «мутіт», «решает». І навіть Народний Рух України, який так славно виступив на самому початку дев'яностих, тріщить по швах, бо не здатні й самі патріоти домовитися між собою, і в цьому я бачу запоруку подальшої запеклої борні між «дійсно Україною» і «псевдо Україною», або таким собі сурогатом УРСР, в який нас знову може потягнути вся та комуно-фашистська компартійна зараза, яка нині перефарбувалася в адептів незалежності, повбиралася у вишивані сорочки й зі слізьми на очах співає «Ще не вмерла…», приклавши руку до серця.

У 1989-му, коли я повернувся з армії, вже не застав тої країни, яку пам'ятав. За ці два роки все змінилося. Я вперше, — клянуся! — вперше почув на вулицях Києва українську мову… Не в телевізорі, не в інститутських стінах, де українською в побуті спілкувалися кілька професорів, яких всі вважали старими маразматиками, а в природному середовищі, і не з вуст селян на базарі, які й розмовляли страшним суржиком, а з вуст моїх однолітків, з вуст передової молоді, яка вчилася в університеті Шевченка, в педагогічному університеті, в політесі, в інших вишах. І трапилося це на концерті групи ВВ, який відбувався в будинку культури авіазаводу імені Антонова. Набився тоді повний зал, і всі переважно розмовляли українською, і тоді я — вперше! — теж у побутовому спілкуванні заговорив українською і, не повірите, відчув такий захват і піднесення, відчув себе представником молодої модерної нації, яка народжувалася в мене просто на очах. Не українцем шароварно-жлобського розливу, не тупим фольклорно-етнографічним ембіцилом, не холопською почварою кремлівсько-імперського штибу, а СПРАВЖНІМ, ЖИВИМ УКРАЇНЦЕМ, носієм української культури й ментальності (живої культури й живої ментальності, хочеться додати у цьому місці), людиною з великою історичною місією відродження Великого Українського Духу, яким жили й за який віддавали своє життя покоління моїх пращурів. Не зважайте на деяку пафосність моїх слів, адже у цьому місці своєї оповіді я не можу втриматися від подібних нот, бо вони якнайкраще передають ту піднесено-романтичну атмосферу, у якій моє покоління з дітей гомо совєтікус перетворювалося на українських патріотів.

Пам'ятаю, я тоді виголив собі справжнього чуба, почепив на чорну вишиванку червоно-чорний прапорець з портретом Степана Бандери й ходив так Києвом, наражаючись інколи на ненависні погляди відставних кадебістів, потворних комуняцьких старушенцій та колишніх партактивістів, які буравили мене очима, а я чхати на них хотів! «Комуняку — на гілляку!», — проказував подумки, як молитву, аби відвести лихе око, хоча про всяк випадок завжди носив у полотняному наплічнику важкеньку гирьку та армійський ремінь з мідною пряжкою, яким вправно міг відбитися від ворогів у разі нападу. Мама у ті часи часто заламувала руки й плакалася, що мене заметуть у КДБ, а я їй на це відповідав: «Хай беруть! За Україну і життя покласти не жаль!». «Дурень! Ой, молодий дурень!» —