Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

інстинктивний та банальний процес жування перетворюється на священне дійство, апофеоз абсолютної гармонії Всесвіту, і то одна з найвищих та найшляхетніших насолод, якими тішить себе грішна людина на цій землі — насолода від споживання хліба свого щоденного. Слава тобі, мій апетите!!! (У душі звучить патетична музика).

«Жуй повільно, чемненько. Випрями спину й кожен шматок пережовуй не менше шістдесяти разів. Він має добре просякнути слиною, яка своїми ферментами розчинить частину вуглеводів і поліпшить процес травлення», — з глибини далекого дитинства раптом виринає світлий образ моєї, Царство їй Небесне, бабусі — неперевершеної виховательки, знавця й дослідника медичної літератури, свідка царського режиму, прихильниці застосування фізичних методів лагідного насильства (ремінь, різки) для виховання гармонійної особистості. Я всміхаюся до себе й згадую в деталях дуже чітко той момент, коли вона мені це сказала. Я сиджу за цим самим столом, який вкритий приблизно такою ж скатертиною, і споживаю якісь котлетки з картопляною пюрешкою, а вона мене повчає.

На дворі 1976 рік. Саме розгул брежнєвського застою. Уся країна повниться споживацькою лихоманкою — румунські стінки, нові моделі телевізорів «Електрон» та «Горизонт», німецькі килими та сервізи «Мадонна», болгарські джинси «Ріла» та польські джинси «Одра», чеські луна-парки, жувальні гумки «Педро» (соціалістична відповідь європейському аналогу «Дональдів»), китайські термоси та багато інших цікавинок, за якими ганяється увесь радянський народ. Будують БАМ. Вдало закінчено космічний експеримент «Союз-Аполлон». Навколо зачаїлося КДБ. Дисидентів висилають з країни. Євреї тікають самі. Кидають за грати учасників Гельсінської спілки. Кандидатів у члени приймають у члени, а я — восьмирічна міська дитина із повною відсутністю апетиту — сиджу на тому ж самому, що і зараз (тільки абсолютно новенькому й дуже модному), червоному диванчику й жую. Жую довго, рахуючи кожен рух щелеп. Я чомусь дуже чітко запам'ятав ту цифру, яка в мене тоді вийшла — 111. Можливо, цьому сприяло те, що мій друг Костік Папуас («Папуас» — то прізвисько, бо був надто кучерявий) жив саме у сто одинадцятій квартирі.

— Сто одинадцять, — кажу бабусі, проковтнувши їжу.

— Що сто одинадцять? — відриває вона очі від журналу «Здоров'я» з телеведучою Юлею Білянчиковою на обкладинці.

— Сто одинадцять разів замість шістдесяти… жував я… ну, щоб проковтнути все, що було в роті… — кажу я.

— Це тому, що батьки тебе не привчили з дитинства їсти естетично, а дозволяли набивати повний рот, як опудалу городньому. Принести дзеркало, щоб ти подивився на оту мавпу, яка сидітиме перед тобою? Га?

— Не треба! — лякаюся я, не дуже розуміючи, про яку мавпу йдеться. Про мене чи що?

Тим часом бабуся продовжує… «От у австро-угорській школі цісарських драгунів…» — і далі я вислуховував цілу теоретичну викладку (мабуть, поцуплену з чиїхось мемуарів — улюбленого літературного жанру моєї бабусі) про виховання майбутніх драгунів, у якомусь там віденському корпусі. Бабуся довго, смакуючи кожним словом, розповідала мені про якісь жахливі тортури, які над ними проробляли, примушуючи їсти з ножем і виделкою, тримаючи під пахвами томи великої німецької енциклопедії, або про ходіння із запхнутим у сраку крейцером, щоб хода була підтягнута й шляхетна, або про стояння з однією піднятою ногою (таке, до речі, і в радянській армії практикувалося) і ще багато безглуздих та нудних екзекуцій, які б сприяли вихованню хороброго воїна та шляхетного лицаря-джентльмена — ідеалу моєї бабусі. Але той ідеал аж ніскілечки не підходив для мене. Стрункий придурок з вусами, вбраний у пір'я, сяючий золотими ґудзиками з двома нудними книжками під пахвами та п'ятаком у сраці? Ні! Звиняйте! Я хотів бути Гойком Мітичем — «Великим змієм» чи вже на крайняк Діном Рідом — визволителем пригноблених індіанців, поїдачем сирого м'яса й вправним гравцем на губній гармошці. «Боже, який жах!» — казала бабуся, коли разом зі мною дивилася ті фільми: «Чингачгук», «Оцеола», «Син вовка» чи «Золото Маккени», а я був у захопленні від героїчної вдачі моїх улюбленців.

— Мерщій за фортепіано, і п'ять разів без помилок зіграти «Пастушок» Майкапара і двічі «Прелюдію» М'ясковського!» — казала вона по закінченні фільму, і це був трагічний для мене реванш за отриманий ковток насолоди.

Сімнадцять років минуло відтоді. Червоний куточок, стіл і навіть бабусина ліана ще жива, а її вже три роки немає на світі. А я — живий, молодий, здоровий — сиджу на тому ж самому місті, жую свою картоплю і, злегка усміхаючись, згадую ті щасливі часи.

«Цікаво, а скільки разів я маю тепер прожувати їжу, щоб проковтнути те, що в роті?» Набираю виделкою картоплі, відкушую шматок ковбаси «Шахтьорська» (чому вже, наприклад, не «Пупорізна» чи «Жлободухівська»), впиваюся губами в помідор і жую… один-два, розмірковуючи про те, що дитинство завжди лишається з нами, і ми інколи дозволяємо собі, вдихнувши запах півонії або розгортаючи цукерку, раптово зупинитися й знову полинути в спогади про той безтурботний час, повернути ті думки-ниточки, якими оточував нас світ у хвилини, коли ми вперше відкривали для себе серпневий аромат стиглої груші чи, картаючись, не могли втриматися від спокуси та не з'їсти «Гулівера» перед обідом. Але час іде. Абсолютне щастя затьмарюється досвідом і жорстокістю. Ми обростаємо, гріхами комплексами, образами, затаюємося й ховаємо в собі те м'яке, гороб'яче єство дитини, придушуючи його шпичкастою крицею досвіду, сили, впевненості. І тільки на самоті або серед дуже близьких людей ми іноді даємо волю цим почуттям, і, якщо вони заходять відгомін, одразу ж спадає вантаж років і створюється хитка ілюзія блакитно-рожевого щастя. От чому нам так потрібні тати й мами, брати, сестри, діти, дідусі й бабусі, стіни, запахи, спогади… Сорок сім! Я заковтую першу порцію поживи з картоплі, ковбаси та томатного соку. Загрібаю рештки язиком, жую ще кілька разів і ковтаю. Шістдесят! Все, як казала бабуся. Світла їй пам'ять!

За цими фізіологічно-ностальгічними екзерсисами я не помічаю, як на тарілці лишається менше чверті від величенької порції. Настає часткове насичення. Рухи кволіють, напруга в усьому тілі спадає, і ти, відкинувшись на спинку диванчика, кажеш «хух!», і прожитий день знову повертається до тебе уламками фраз, думок і ракурсів. На тлі феєричного виступу «бубабістів» ти згадуєш про незакінчений, цілком постмодерний есей, про забуту після якогось свята короговку з Мазепиним обличчям на тлі облупленої лаврської стіни — символ легковажності адептів фестивального руху всіх часів і народів, потім у тебе з'являється згадка про недописаний вірш, про варварську суть російської ментальності, потім ти подумки згадуєш натхненні рухи Андруховича, який читає поезії з циклу «Екзотичні птахи і рослини», потім рука твоя тягнеться до часопису «Четвер», що лежить розкритий