Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Куди ти, Іване? — таки озвалася сонно мама. — Надвір?
— Еге, надвір, — сказав Іван. — Попудити хочу.
— То вдягайся, бо зимно, чую, — проказала мама й заснула.
Іван вибрався у сіни. Хотів було взяти й куфайку, що висіла коло дверей на цвєшку, та рішив, що надто вже засмальцьована ця вдягачка для його красуні. Став вилазити драбиною і торохнувся головою об ляду, аж іскри посипалися з очей. Переждав біль. Хоч би мама не почула теї стугняви. Нє, здається, спить. Он і хропіння вже чутно. Він відчинив ляду і забрався на темне горище, де таки було геть холодно й надсадно-протяжно свистів вітер, стукаючи по старому черепичному даху. Навпомацки дістався до книжок, намацав найбільшу. Подумав, що тре було сірника взєти, та хай вже. Ще би хату спалив. Та й вітрисько, що тут аж до кісток пробирає, міг вогонь загасити. Хай. Відсунув Іван книжки, навпомацки дістав портрета й загорнув його у кофтину. Здалося навіть, що з-під кофтини почулося задоволене зітхання і тихий-тихий смішок.
Мо’, й сказала: спаси Біг, Йване.
Тепер тоє пригадував і посміхався вже він сам.
— От як я про тебе дбаю, дитинко моя, — сказав задоволено Іван, поцілував свою красуню й заховав у «Энциклопедический словарь».
Не раз йому хотілося спитати, як її звати, та в кого спитаєш? До того ж боявся, що хтось, хто міг знати — вчительки, скажімо — дізнаються, звідки він взяв тую картинку. Та як би пояснив, чого вона в нього?
Іван зліз із горища. Вислухав мамине — що, знов начитався? Посміхнувся ще раз мовчки й пішов на пиво.
Бар Омелянів так і називався «У Омеляна». Омелян Льохкий (батько його все скаржився на біль у легенях-льохких, то так і прозвали), колишній афганець-десантник, десь поваландався по світах, кажуть, і на Кавказі та в Сербії якійсь там воював, а то раптом вернувся до Кукурічок і бара відкрив. Хлопці сміються — як у нього зветься «У Омеляна», то другий бар тре назвати «У Круцихи». Так було й писали на дверях, вона злилася, тая Настя, кукуріцька бізнесменша, але хтось уперто писав. Тоді Круциха повісила табличку: «Бар „Сопілка“». Відтоді в селі бар Круцишин стали звати «Дві дірочки».
Іван таки пішов до Омеляна. Бо Руський з нього сміється, а Круциха може за маму альбо сестру питати. А в Івана такий настрій, що говорити не хочеться. Та в Омеляна з трьох столів два вже забиті. Іван бере собі пляшку «Оболоні» й горішки, примощується в куточку.
Та до нього підсідає Петро Гнилець, що перед тим за сусіднім столом «заводився», аж його за барки брали.
— Понімаєш, яка холєра, їздив знов до району, купив білета, а хоч би гривника виграв, — жаліється. — Ну, хіба то справедливість? Виграшу нема, а баба пиляє. Каже — ти й на маршрутку потратився, і на білєт, і на сто грам, а пользи ніякої…
Про Петрову пристрасть до гри у всілякі лото знають всі. Як і те, що він ще нічого не виграв.
— От, а ти, Іване, що купив би, якби виграв мільйон? — взявся доскіпуватися Петро після того, як вицідив собі у горлянку з пляшки рештки пива. — Я би, блін, купив собі трахтура й зажив би, як настоящий хазяїн. А ти що купив би?
Іван задумується. Думає довго. Петро встигає за цей час піти й замовити в борг п’ятдесят грамів горілки. Вертаючись, ніби ненароком зачіплює пляшку за сусіднім столом. Але сам же її якось і ловить. Степан Куциків пробує перечепити Петра ногою. У барі вже стоїть шум і гам.
— Чом ти горілки не п’єш, Іване?
— Ни можу, у мене голова болєзнєна.
Іван відповідає щиро, хоч горілку вже пробував — гірка й несмачна вона, хужа, чим пиво. І в голові тоді мов черваки ворушаться. І світ кудись пливе, начеб сам по собі, без Івана.
— Я, Петрусю, якби мульйона виграв, то знаєш, щоби зробив?
— Ну? — Петро висолоплює на нього вже доволі осоловілі очі.
— Я би… Я би купив дві хати і моста через нашу річку збудував би.
Петро дивився на Івана й гикав. Голосно гикав, аж посуд на столі бряжчав.
— А на чорта тобі ще дві хати? В тебе й так хата є. А мамуня твої помруть, царствіє небесное, то сам хазяїном будеш.
Іван завагався — казати чи не казати. Але надто думка йому свербіла.
— Тоді би в нашому селі було рівно сто хат.
— Сто хат? — Петро хитається. — Не врубався.
Бо так тико дев’яносто вісім, а було б сто, терпеливо вдався пояснювати Іван. Гарна і кругла цифра, хіба нє? І в газеті тоді б написали. Бо ж сто хат у селі, рівно сто хат. Ну, придурок, блін, сплюнув Петро і спитав: а міст через їхню річечку нащо? Вона ж курці по коліно, закачуй штани й переходь. Або до броду йди. Е, ти не понімаєш, взяв його за руку Іван, якби моста поставити, то всі хотіли б через нього перейти, такий би він красівий був, з поренжами, вигнутий. Іван такого на картинці бачив. А він, Іван, стояв би на березі й брав з людей гроші за перехід, недорого, по копійці, ну, може, по десять, щоб на пиво хватало.
Тут Петро зареготав. І став голосно казати всім, що цей пришелепкуватий Іван Панасчин видумав. Чоловіки сміялися і просилися в Івана, аби взяв охороняти моста, бо ще хтось вночі вкраде або розбере на дрова. Іван посміхався і відчував, як йому стає дедалі сумніше. От-от розплачеться. Він встав і пішов до виходу, лишивши недопите пиво і з десяток не з’їдених горішків.
Він ішов, і світ хитався. Не од випитого, а від того, що світ зрушився й кудись поплив. Не може бути добрим світ, у якому не можна збудувати гарного моста через річку. В якому село не дотягає
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван і Чорна Пантера», після закриття браузера.