Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

Та теперички Іван красти не піде. Він по роботі довго й старанно миє руки, відмиває чоботи од гною, знову миє руки, тоді до мами десницю простягає:

— Рупчика, мамо.

— Чого? — мама гнівається. — З якого такого празника?

— За роботу, — Іван дивиться чисто, незмигно й безневинно.

— Ну не гаспид же окаянний, ну не анциболот безпросвітний — з рідної матері плату требувати, що в свему хліві гній викидав!

Іван хотів був заплакати і пожалітися — чи то мамі, чи то вітрові, що розгулявся в саду, а може, й льосі — на свою жорстоку незавидну інваліцьку долю, та зрозумів, що мама таки грошей на пиво дасть. І дає, дістає з кишені у куфайці, а Іван думає — мама заздалегідь приготувала ті гроші. Бере до рук, наслинює пальці й рахує папірці в одну й дві гривні. Ого, ціла десятка. Можна не тільки буде купити пива, а й смачних горішків, у яких таки є присмак раків.

— Спасибі, матусю, — сказав Іван і нахилився, щоб поцілувати мамі руку.

— Ци ти здурів, — сказала мама. — Альбо насміхаєшся. Чалапай собі.

Та Іван був справді розчулений, сльози котили у нього з очей. А втім, вони текли дуже часто. З причини і без причини. Таким вже тонкосльозим він був. Али він соромився своєї сльозливості, тому затулився рукавом і подибцяв із двору. Та спинився, бо згадав, що ще сьогодні не перерахував книжки. І він вернувся й по драбині витарагунився на горище. Книжок, що стояли рівнісіньким рядком, рядочком, аж любо глянути, було, як учора, як завше — шістдесят дев’ять. Іванові дуже подобалися круглі цифри, то ж він хотів би, щоб їх було сімдесят. Али де взєти оту сімдесяту? У Кукурічках, принаймні на їхній вулиці, книжок ні в кого не водилося. Хіба що в тих хатах, де були школярі й де були підручники. Али красти книжки в дітей — останнє діло. За те можуть і руки поодсихати, як і за будь-яку крадіжку, те Іван добре знав. Він зітхнув. Господи, пошли мені ще одну книжку, попрохав. Та на горищі було тихо, ніхто не відізвався на його прохання.

— Ти не достоїн, Іване, — відповів Іван за Бога і навчіпочки добрався до причілка.

У причілкове вікно він побачив маму. Мама Панаска дивилася кудись убік, на сусідній город, певне, там щось побачила. Іван зненацька подумав, що звідси добре було б скинути цеглину і камінець. Нє, вбити маму гріх, та й похорон діло клопітне, і хто ж тоді доглядатиме його, Івана? Але налякати мона було. Щоби знала, як сварити його, Івана. Та він раптом засоромився і поспішно відвернувся. Підповз навкарачки до книжок. І з найбільшої і найтовстішої, грубезної — «Энциклопедический словарь» — дістав свій найбільший скарб. Його, скарб той безцінний, він колись знайшов на їхній автобусній зупинці, куди в Кукурічки раз на день заїжджає маршрутка. Там лежав журнал, невідомо ким залишений. Журнал (те слово Іван знав, то така товста газета) був з ненашими буквами. Іван узяв його, знічев’я погортав. І раптом спинився вражений. На фотографії, мало не на всю сторінку, стояла чорна, ну, не зовсім чорна, схожа швидше на шоколадну цукерку, дівчина в коротенькому білому платтячку. Те платтячко було аж надто коротеньке, не сягало колін і не прикривало стрункі шоколадні ноги. І по-особливому відтінювало чорноту і красу дівчини. Зверху, у вирізі, з-під плаття випирали краї цицьок, й Іван спершу аж зажмурив очі. Але ті дві чорні диньки, два великих яблука, здавалося, от-от вискочать із платтячка. І просять підтримати їх. Іван несміливо доторкнувся пальцями. А тоді відсахнувся, мовби обпікся. І перевів погляд на лице дівчини. Вона посміхалася, оголюючи рядочки білих-білих зубів. Господи, як вона посміхалася до Івана! А очі, очі її дивилися трохи примружено, насмішливо і… І заклично, наче справді кликала кудись Івана за собою. Він ледве не сказав уголос — я йду. А куди йти? Він озирнувся. На зупинці нікого не було. І на вулиці нікого не видко. Іван ще раз поглянув на вродливе, обрамлене коротко стриженим волоссям (до плечей не дістає), лице. І зрозумів, що йому несила розлучитися і з цим журналом, а головне — з цією дивною, чорношкірою дівчиною. Він ще раз озирнувся. Нікого. Тільки вітер котить вулицею якийсь пожмаканий шматок газети. Шарудить листя (тоді була осінь), і щось таємниче відчувається в цьому шарудінні. Іван хотів було сховати за пазуху журнала, та подумав, що, може, хтось спохопиться, не може не спохопитися від такої дорогоцінної пропажі. Тоді почнуть шукати, покличуть міліціянта, ще, чого доброго, в тюрму посадять. А там, як каже дядько Федось Чупринка, б’ють і плакати не дають. Там садовлять на параші. Що то таке, Іван не відав, та певно, щось вельми страшне. І з людей «пєтухів», півнів роблять, ще й кукурікати заставляють. Іван спитав було — як то: з людини півня мона зробити, а дядько Федось тико сумно засміявся.

— Все мона, плімяннику! Ни те що півня — козла з людини, свиню, що там козла, зробити мона.

Нє, красти Іван не буде. Али що ж робити? І тут він здогадався що. Ще раз озирнувшись, вирвав аркуш із чорно-шоколадною дівчиною. Дівчиною-цукеркою. Дівчиною-звабою. З янгольською посмішкою і бісівськими очима. Поспішно засунув листок за пазуху і притьмом кинувся бігти. Шалено стугоніло серце.

«Мамусю, аби ж нихто не побачив», — подумав.

Він тоді пару разів навіть перечепився. Падав і підводився. Але тітка Наталка Пудиха, що вийшла до своїх воріт, гукнула:

— Що з тобою, Йване? Хто за тобою гониться?

Не спинився, бо тая Пудиха мала чіпке прозірливе око. Могла й побачити навіть під байковою сорочкою Іванів дорогоцінний скарб.

З того часу Іван щоразу, як підіймався на горище, діставав тую картину. Довго дивився, і часом здавалося, що дівчина тоже ворушить повними соковитими губами й щось хоче сказати йому, Іванові. Може, спитати, де то вона опинилася, крадена. Іван шепотів, яка вона гарна, і навіть молився на неї. Гладив своїми шорсткими пальцями. Крадькома озирнувшись, цілував.

Раз — то було зимою — він прокинувся й довго не міг заснути. Щось його мучило. Нічого не боліло — ані зуб, ані рука не крутила. За вікном завівав зимовий вітер і, певно, гуляла хурделиця. І