Читати книгу - "Слуга з Добромиля"

Нарешті лейтенант, чиї предки, можливо, спалили Александрійську бібліотеку, бо кожен з нас носить у своїх генах й крові тисячі предків від початку світа, відчув присутність того чоловіка, коли на того перемістився центр уваги. Сонце засліпило йому очі, а тінь від хмари погасила те світло, і він упізнав у ньому, навіть не здивувавшись, свого одвічного ворога. У голові в нього зашуміло, сигналізуючи про наближення шалу. Цей ворог робив усе, щоб перервався його рід, хоч лейтенант не знав навіть свого батька, не те, що діда або прадіда. Він був молодий, жорстокий, і мав стати катом, якого ще не знав цей стривожений, проте не заляканий, світ у горах. Що робив у минулому, те будеш робити у майбутньому — таким був девіз його роду, котрий за тисячі років не спромігся навіть окреслити цю думку. Її писали його діяння..

Попри різні візії, чоловік був молодий, близько тридцяти літ. Він стояв безоружний, склавши руки на животі, і від того здався лейтенантові особливо небезпечним.

Та тут почувся крик й по сходах скотився отець Атаназій. Упав на коліна й скрутився наче їжак. За ним вибіг солдат, на ходу зриваючи гвинтівку з плеча, й далі почав копати скуленого ченця. Люди обурено загуділи й зрушились у той бік. До ченця підбігло ще декілька солдатів, намагаючись перевернути його на спину й відібрати те, що той намагався втримати. Видовище було ганебне, й отець Никодим картав себе, що не допильнував отця-бібліотекаря. Він разом з Павлом кинувся до лежачого, вже тоді, коли того облишили. Очевидно, їм вдалося вирвати з кволих старечих рук якусь дорогоцінну річ. Тим часом один з бійців підійшов до командира, увесь червоний і розкуйдовджений:

— Разрешите, товарищ лейтенант!

Той з огидою взяв до рук пожовклого папірця, подивився у нього й сказав:

— Что за чертовщина?

— Это ноты какой-то поповской песни, товарищ лейтенант. Я учился в музыкальной школе.

— Сам вижу.

Спостерігаючи за дійством на землі, присутні забули про містерію, яка розігрувалась на небі: від зіткнення сонця з хмарою народився вітер, порив якого шугнув униз і вирвав з рук лейтенанта кавалок паперу, поніс його невидимою рукою, плавно керуючи нею в повітрі, понад головами людей, вздовж муру. Піднявся вище, ніби для того, щоб оглянути краєвид, вище самої церкви, а тоді спустився просто до рук таємничого незнайомця, котрий досі стояв під дубом. Той взяв його і, не довго думаючи, поклав за пазуху. А вітер шалено обкрутився довкола велетенського дерева, сиплючи довкола листя й сухі гілки. Лейтенант більше не міг на те дивитись. Він перший кинувся до дуба, вихоплюючи пістолет. Важко повірити тому, хто не бачив цього на власні очі, але кулі, а далі автоматна черга, не заподіяли незнайомцю жодної шкоди. Бо навіть не долітали до нього. Він і далі стояв непорушно у тому вихорі, де літали кулі, папери, вирвані з вантажівки, листя, та гілля, шапки людей і пілотки бійців. А потім зник, провалившись під землю, що у Лаврові, Спасі та Добромилі з їхніми підземними ходами, не так уже й важко. Просто треба тут мешкати…

Але й це ще не був фінал. У горішньому кінці Лаврова, у вербах коло потоку, знову з’явився незнайомець у запорошеній одежі. Він перескочив через дві лати на городі,геть захаращеному кукурудзинням і бур’яном, посеред якого росла грушка. Земля довкола неї була всіяна гниличками, що закотилися аж під малесеньку хатку.

Всередині хатинки було тепло й темно, і як тільки чоловік увійшов, одразу ж полив рясний дощ, що стримувався відучора. Назустріч йому привітно муркнув великий смугастий коцур, що грівся на печі, яка займала майже всю кімнату.

— Маєм, котусю, трохи часу, — сказав весело незнайомець.

Налив собі й котові з ринки, що стояла на припічку, теплого молока, накришив котові у миску хліба.

— А тепер спати!

І поліз на піч, простягнувшись на грубій вереті, під яку було настелено вівсяної соломи. Кіт приєднався до нього, влігся на груди, але, ненароком торкнувши лапкою папір, запитально м’явкнув.

— Це за тим я ходив, котусю. І через нього ми тепер лишилися без хати. Не думав, що буде так тяжко…

Кіт засопів і почав місити лапами груди господаря. Чоловік заплющив очі й миттю заснув, почуваючи себе у повній безпеці. Хатина стояла на одному боці потоку, а з другого боку була стрімка гора, поросла лісом. Паралельно до потоку йшла дорога у гори, на захід. Гарна дорога, але не його. У сні лице чоловіка втратило здатність змінюватись на догоду людям, й стало таким, що його важко запам’ятати: без різких акцентів. Під тонкими повіками ховались сірі очі, колір яких легко змінювався під впливом світла чи настрою, губи, з яких довго не зникала усмішка, довше, ніж треба, темне волосся з ледь помітною сивиною…

Нічого особливого. Кіт, що від кількох літ йому товаришив, читав тепер короткі уривчасті людські сни, трохи підправляючи їх на веселіший лад, далі зсунувся набік, щоб не тиснути на серце. Він спав під пахвою, коли чоловік прокинувся.

— Уже коло школи, — сказав він, приставивши вухо до печі. — Вставай, небоже!

Той, хто був його одвічним ворогом, наближався. Вітер розвіяв по горах листки документів і книг, які вже ніхто не складе докупи. Дещо піде на розпал, а дещо сховають під стріхами, а решта зітліє по лісах. Не те, щоб це дуже смутило господаря цієї хати, головної дійової особи сьогоднішньої драми. Він не вірив у щирість книг та їхню правдивість. Найбільше відповідає істині слово за зціпленими зубами, затиснутими устами, які отворяються для того, щоб передати його іншим устам. Книги — це, здебільшого, марнославство, пиха, фальш, облуда. Правду кажуть: які люди, такі їхні книжки. Мусив забрати те, що належало йому, і ще не знав, як його знищить. Вдягнув грубого сірого светра й піджак, налив собі й котові решту молока.

- Їж швидше, котику, бо він чує мене по запаху. Треба йому присвітити, аби не перечепився на дорозі…

Він помацав долівку й потяг за металеве кільце, замасковане глиною.

— Пора, котусю, пора!

Взяв з кута бляшану банку з гасом, відкрив, полив рідиною лавку, стіл, столи й солому на печі. Тоді кинув банку в отвір, що з’явився посеред хати. Якусь хвилю