Читати книгу - "Володимир"

— А батькові я сказала правду. Немає Святослава, немає й мене. Усе є — і оце небо, і земля, і Дніпро, тільки немає ні князя, ні мене. Ні, Туре, дуже добре, що ми пішли до батька, як багато я нині взнала. Але що я могла сказати? Правду? Так тоді треба було сказати все — і про князя Святослава, і про Володимира, і про все, що я вже давно пережила, ганьбу і сором, муку й біль, все, все… А я не хочу, щоб йому було боляче так, як мені… Нехай думає, що я вмерла, так йому буде легше, краще, немає Малуші…

Вона подивилась навкруг, на небо, луг, Дніпро.

— То й мене немає, — засміявся Тур. — Я не хотів тобі цього говорити, але нині в мене забрали меч, щит і спис… Князеві Ярополку гридень Тур непотрібний, у нього є інші, молоді, добрі гридні… Немає тебе, немає й мене, Малушо!

— Забрали меч, щит і спис? — запитала, глянувши на Тура, Малуша. — Хто ж ти є?

— Був гридень, а тепер ніхто.

— Слухай, Туре! Ти говориш щось страшне! Скажи правду — хто ти: дворянин, смерд, холоп?..

Тур засміявся.

— Я тобі сказав правду, Малушо! Дворянин знає двір, у якому мусить робити, смерд — господаря, якому повинен служити, добрий хазяїн ніколи не вижене холопа, бо то його руки й сила… А я нічого не маю, нікому не потрібен, я… — Він на хвилинку замовк і кінчив: — Я людина з поля…

— Як же так сталось, чому?

— Я ж сказав тобі, Малушо, князь Ярополк убив брата свого Олега в землі Древлянській, а тепер кличе полки з Чернігова, Переяслава, Родні, збирає нову дружину, і вже ми — гридні Святослава — йому негодні.

— Тоді тобі дадуть пожалування?

— Пожалування? — навіть засміявся Тур. — Де вже мені те пожалування? Багатому треба стільки, що убогому нічого не лишається. І Святославових воїв Ярополк не пожалує — інші вої йому потрібні.

— А чому?

— Князь Ярополк добре знає, що ми не піднімемо меч супроти своїх братів.

— Проти кого ж він думає йти?

— Звісно, супроти Володимира, новгородського князя.

— Супроти сина мого Володимира? — У Малуші було перелякане обличчя. — Ні, він не зможе його подолати, він не вб’є його.

— І я так думаю, Малушо! Він хоче вбити, але не подолає Володимира… Ні, Малушо, — закінчив він, — і ти, і я — ми ще мусимо жити!

4

Ще здалеку, від Стрийової могили, звідки в ясну днину видко все навкруг аж до кам’яних осколів, Микула побачив рідний Любеч. П’ять літ — це було багато і воднораз так мало, непомітно проминули ці літа в походах на чужині, певне, й у Любечі за цей швидкоплинний час не сталося якихось змін.

Але зміни ці були, й чим ближче доходив Микула до рідного селища, тим більше їх бачив. Звичайно, зміни ці помітні були не на городищі, що було колись середовищем їхнього роду, — там однаково височіли насипані тисячами рук вали, за ними тікали в степ, зникали вдалині вкриті деревами могили старійшин роду й цілого племені.

Зміни сталися і в самому Любечі. Це вже був не виселок з роду, звідки виходив Микула на рать, а велике селище, цілий город.

Найбільше вразив Микулу терем, що стояв вище від Любеча, на пагорбі. Там, це він добре знав, було дворище брата його Бразда, там стояв колись кращий, ніж у всіх, але звичайний дім.

За ці літа Бразд побудував на дворищі терем з багатьма клітями і верхом, двома вежами на рогах, слюдяними круглими віконцями, що поблискували згори, як очі хижого птаха, голубниками, а навкруг усього двору, на ціле, либонь, поприще[6], височіла тепер стіна з важких колод, а поверх неї витикались гострі кілки…

«Аки князь!» — подумав Микула про брата.

І терем не одного тільки брата стояв тепер на горі край Любеча — праворуч, також за стіною, але без гострих кілків, темнів добрячий терем ще когось із любечан, ліворуч — терем без огорожі, біля самого лісу — знайома Микулі з давніх часів корчениця[7] брата Сварга.

Поділ же Любеча вражав: тут були хижі більші й менші, димки куріли із землянок, всюди чулись людські голоси, біля берега по хвилі колихались десятки лодій із спущеними вітрилами.

«Не той Любеч, що був! — подумав Микула. — Більше ніби людей стало, то й розповзлися вони навкруг…» Він хотів тільки одного — швидше опинитись на рідному дворищі, але ноги його не слухались, Микула піднімався кручами від Дніпра повільно, зупинявся, щоб перевести дух, видерся нарешті на вал старого городища.

Тут йому пощастило — одразу ж за валом він побачив жінку; високо закидаючи над собою важкий рискаль, вона розбивала суху землю.

— Вісто! — закричав Микула. — Гей, Вісто, це я! Чи чуєш?!

Рискаль випав з рук жінки. Немов не вірячи очам, піднесла вона руки д’горі, пішла, побігла, кинулась уперед — на схил, на вал городища:

— Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло!

Він стояв перед нею з непокритою головою, у сірій від пороху сорочці і таких самих ногавицях, з мечем біля пояса, з щитом і торбинкою на плечах, темний від вітрів і сонця.

Але Віста жахнулась, бо Микула був зовсім сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крізь розстебнутий комір видно було рубці й на грудях. Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцілувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей.

— Цілий! Цілий! От і прийшов додому! — промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний віз, що заріс бур’янами серед двору, на іржавий леміш рала, що стояв там, де він його й покинув, — під стіною хижі.

І чомусь, невідомо саме й чому, трапилось з ним те, чого він зовсім не ждав. З очей зірвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивілою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина.

— Не плач! — суворо сказав він Вісті. — Диви, — засварився вже він, — своїми сльозами всю твар мені змочила. — Він провів рукою по щоці й змішав свою сльозу з сльозами Вісти. — Ти краще скажи, як тут?

— Що повім? — відповіла вона. — Усе, як було. Де ти так забарився?

Він обернувся назад, ніби хотів оглянути пройдений шлях.

— Далеко був, — промовив глухо. — Ратоборствували ми… Тепер уже вороги сюди не прийдуть… От тільки князя нашого Святослава не стало…

— Чула! Ходімо до хижі, ходімо, Микуло.

І вони пішли — бігцем по схилу валу, повільніше — двором.

— Чула,