Читати книгу - "Володимир"

— Навіщо ж? — щиро здивувався Микула. — Мені вже тієї їжі доста наносили… І платно я маю ще з походу.

— А тут нова сорочка й ногавиці, — почув тоді Микула жіночий голос. — Візьми, воїне, сама пряла, ткала й пошила.

— Спасибі, спасибі! — подякував Микула. — Та чого ж ви стоїте, людіє, підходьте ближче, спочиньте.

Пізні гості ступили в лодію, сіли, жінка — під насадом, де було зовсім темно, чоловік — проти місяця, і Микула побачив, що чоло його перетинає глибокий шрам.

— То й ти, бачу, помічений! — промовив він.

— Було таке, — махнув рукою чоловік. — Тільки давно, вже й забулося.

— О ні, — заперечив Микула і торкнувся свого чола, — таке, чоловіче, не забувається!

Поки вони говорили, жінка сиділа під насадом і слухала. На ній було темне платно, темна хустка огортала голову, темним було обличчя. Микула бачив тільки очі, що, як здалося йому, були прикуті до нього.

— Куди ж ти поїдеш? — запитав його чоловік. — І коли?

— А куди ж? — відповів Микула. — Додому, до Любеча.

Жінка зітхнула.

— Тепер уже недалеко, — сказав Микула. — От був я, люди добрі, далеко — за морем Руським, за Дунаєм-рікою, за горами Родопськими…

— І князя Святослава бачив? — запитав чоловік.

Місяць швидко піднімався в небі, став меншим, але ясним, у воді від берега далеко до пониззя постелилась срібляста доріжка.

Микула розстебнув комір сорочки, бо йому стало чомусь душно, й задивився на цю доріжку.

— Гай-гай! — відповів він чоловікові. — Питаєте, чи бачив? Та не тільки бачив, а увесь час з ним попліч ішов. А в Доростолі — є такий город над Дунаєм — мій меч князеві Святославу життя врятував…

Жінка й чоловік напружено слухали, і Микула відчув, що міг би говорити про князя отак і до ранку.

— А в останню ніч, — вів він, — нехай прощен буде наш князь, — ми з ним поруч і спочивали. Було тихо, як і нині, темно-темно, вої спали, тільки князь Святослав не лягав, та ще я сидів недалеко. «Ти чому не спиш?» — запитав мене князь. «Сиджу, — кажу я, — а спати не хочеться… Вода тече — рідна вода, зорі вгорі — як сторожа, солов’ї співають — дихнути боїшся…» — «Правда, — згодився князь, — люба рідна земля, ніде кращої немає…»

— І більш нічого не говорив князь? — сухим голосом запитала жінка.

— О ні, жоно! Дуже багато говорив… Я йому розповів про себе, просив у гості приїхати, і він пообіцяв, що буде гостем мого дому… Багато-багато ми з ним тоді говорили… І про дочку я його просив.

— Про дочку? — насторожилась жінка.

— А я хіба не розповідав вам про неї?! Мав я дочку Малушу, жила вона з нами в Любечі, а там приїхав до мене син Добриня, забрав її сюди, в Київ… Чув я, що пізніше Малуша тут, на Горі, в княгині Ольги ключницею ніби була, та не впоралась, послала її княгиня в якесь село…

— Звідкіля ж ти, чоловіче, це знаєш? — тихо промовила жінка.

— А я, коли йшов на брань, був у Києві, потрапив на Гору, розпитував людей про дочку. От тоді мені одна жона — Пракседою, здається, її звали, ключниця княжа, — розповіла про Малушу… І молодого княжича Володимира тоді я бачив, ключниця Пракседа з ним гуляла в саду… А ви що ж, — звернувся Микула до чоловіка й жінки, — може, щось чули про Малушу, так скажіть-бо, скажіть…

— Почекай, чоловіче, — суворо втрутилась жінка, — ти сказав, що говорив про дочку з князем Святославом? Що ж ти в нього просив?..

— Аякже, аякже! — відповів їй Микула. — Я ж йому все розповів так само, як і вам, просив допомогти розшукати мою Малушу.

— І що князь?

— «Ти не уболівай, Микуло, — сказав князь. — Будеш у Києві — знайдеш Малушу. І я сам допоможу — пошукаю її… Жива вона й здорова, де ж їй бути?! Буде, буде наша Малка…» Так сказав князь.

Настало мовчання, надзвичайно довге, нестерпне, чоловік й жінка нічого не відповідали.

— Тобі сказали правду про твою дочку Малушу, — нарешті промовила жінка. — Вона працювала тут, на Горі, потім княгиня Ольга послала її в село своє…

— Де ж це село? — запитав Микула. — Скажи мені, жоно, піду туди, знайду її, заберу в Любеч.

Жінка обернулась обличчям до Дніпра, довго дивилась на сріблясту мінливу доріжку серед плеса, й у цю хвилину Микула побачив її ніс, підборіддя, очі.

Щось дивне, незвичайно смутне і навіть більше — страшне, значиме, рідне відчув Микула в тих очах. Але це тривало одну тільки мить, жінка знову обернулась до Микули, знову темним стало її обличчя.

— Не шукай своєї дочки, воїне, — промовила жінка, — бо вона померла.

Він схопився на ноги, благально простягнув уперед руки.

— Що ти сказала, жоно? — крикнув Микула. — Ні, це мені, либонь, почулося! Жоно, жоно, — він зробив крок у лодії, — скажи мені правду, невже вона, моя Малуша…

Жінка опустила голову, але повторила твердо, виразно:

— Так, чоловіче, твоя дочка Малуша померла.

— Коли?

— Навесні… Тоді, коли загинув і князь Святослав.

— Разом з князем Святославом? О боги, боги! То скажи ж, скажи мені, де її могила? Якщо немає в живих, то піду помолюсь богам і сотворю жертву.

Жінка промовила:

— Не знайдеш ти могилки Малуші… втонула вона в Дніпрі…

3

Обхопивши голову руками, сидів Микула, — він не чув, не бачив нічого, що діялось навкруг. Чоловік і жінка якийсь час постояли, попрощались, вийшли з лодії, піднялись на кручу й пішли стежкою понад Дніпром.

Так вони йшли довго мовчки серед кущів і дерев, попереду — жінка, за нею чоловік. Нарешті жінка зупинилась.

Перед ними лежав широкий, вкритий сріблястою росою луг, високо вгорі висів світло-голубий місяць, ген за лугом котив води Дніпро.

— Боже мій, боже мій! — задихаючись, схопилась за груди жінка. — Бідний, нещасний мій батько Микула…

Вона хитнулась і, мабуть, упала б, але Тур підхопив її, посадив на якомусь пні, сам сів на землю біля неї. Розбита тим, що сталось цієї ночі, Малуша поклала голову на плече Тура, він обережно обняв її за плечі.

— Мабуть, не треба було нам ходити до нього, — промовив Тур.

— О ні, ні! — відповіла вона. — Відтоді як я побачила його між воїв, мої думки були тільки з ним, знала, що він мене шукатиме, мусила бачити його. Тепер стало легше — я почула все про Святослава, він думав про мене, хотів шукати.

Дуже бліда, зеленкувата навіть у примарному місячному сяйві, Малуша дивилась на небо, луг, Дніпро і говорила, ніби