Читати книгу - "Втрачений символ"

Раптом він почув, як забурчав, протестуючи, його шлунок. Малах постився вже другий день, споживаючи лише воду і готуючи своє тіло відповідно до древніх традицій. «Твій голод буде вгамовано на світанку, — нагадав він собі. — І твій біль також».

Малах увійшов до своєї спальні, як до святилища — з побожним трепетом — і замкнув за собою двері. Йдучи до туалетного столика, він на мить зупинився, відчувши, що його немов манить до себе величезне позолочене дзеркало. Не в змозі протистояти спокусі, він повернувся і поглянув на своє відображення. Повільно, неначе розгортаючи безцінний подарунок, він скинув халат і подивився на своє оголене тіло. Його вигляд викликав у нього непідробне благоговіння.

«Я — шедевр».

Його масивне тіло було гладенько виголене. Малах спочатку опустив очі на свої ступні з татуюваннями у вигляді луски та пазурів яструба. Потім поглянув на м’язисті ноги, татуйовані як різьблені колони: ліва — спірально, а права — вертикальними смугами. Як дві колони в храмі Соломона: Воаз та Яхін. Його пах та живіт утворювали декоровану арку, а могутні груди прикрашав двоголовий фенікс. І оком у кожної повернутої в профіль голови слугував сосок Малахових грудей. Його плечі, шия, обличчя та голена голова були повністю вкриті вишуканими візерунками древніх символів та окультних знаків.

«Я — артефакт... розписаний предмет поклоніння».

Одному смертному вже довелося побачити голого Малаха. Це сталося вісімнадцять годин тому. Той чоловік закричав від страху:

— Господи милосердний, та ти ж демон!

— Якщо ти вважаєш мене демоном — будь ласка, я не заперечую, — відповів йому Малах. У його розумінні — як і в розумінні древніх — янголи і демони були ідентичними та взаємозамінними архетипами. Різниця полягала в полярності ставлення: янгол-хоронитель, що переміг у битві твого ворога, сприймався цим ворогом як демон-руйнівник.

Аж ось Малах торкнувся обличчя і спідлоба поглянув на маківку своєї голови. Там, всередині схожого на корону гало, світилося маленьке кружальце нетатуйованої плоті. Ця ретельно охоронювана ділянка залишалася єдиним неторкнутим шматочком Малахової шкіри. Це священне кружальце терпляче чекало донині... але цієї ночі і воно буде татуйоване. Хоча Малах іще не мав того, що потрібно для завершення шедевра, він знав, що ця мить швидко наближається.

Збуджений та піднесений від споглядання власного віддзеркалення, Малах уже відчував, як зростає його міць. Він надягнув халат, підійшов до вікна і знову поглянув на містичне місто, що розлягалося перед ним. «Він прихований десь там, неподалік».

Знову зосередивши думки на завданні, яке він мав виконати, Малах рушив до туалетного столика, наклав на обличчя, голову та шию грим — і всі його татуювання стали невидимими. Потім вдягнув спеціальний комплект вбрання, ретельно приготований саме для сьогоднішнього вечора. Скінчивши вбиратися, Малах ще раз поглянув на себе у дзеркало — для контролю. Задоволений побаченим, він злегка пробігся долонею по гладенькій шкірі голови і посміхнувся.

«Він десь там, неподалік, — подумав Малах. — І цієї ночі один чоловік допоможе мені знайти його».

Виходячи зі свого помешкання, Малах готувався до події, яка невдовзі захитає Капітолій. Він добре постарався, щоб приготувати на сьогоднішню ніч всі необхідні компоненти.

І ось нарешті у гру введено заключного пішака.

РОЗДІЛ 3

Роберт Ленґдон заклопотано переглядав свої нотатки на картках, коли шум коліс лімузина різко змінив тональність. Професор підвів очі — і здивувався швидкості, з якою вони подолали чималу відстань.

«Арлінгтонський меморіальний місток? Так швидко?»

Відклавши нотатки, він подивився на спокійні води річки Потомак, що неспішно текли попід ним. Над поверхнею води клубочився густий туман. Доречно названа Туманною Долиною, ця заглибина завжди здавалася досить дивним місцем для будівництва столиці країни. З усіх місцин Нового Світу батьки-засновники вибрали саме це драглисте болото біля річки, щоб закласти тут наріжний камінь свого утопічного суспільства.

Ленґдон поглянув ліворуч, через Припливний басейн, на граціозно-округлий силует меморіалу Джефферсона — Пантеон Америки, як його часто називали. Попереду за ходом автомобіля здіймалася у небо непоказна будівля меморіалу Лінкольна, чиї прямокутні обриси нагадували древній Парфенон в Афінах. А далі Ленґдон узрів центральний елемент міста: той самий шпиль, який він бачив із літака. Архітектурний аналог, що надихнув творців цієї споруди, походив не з римської чи древньо-грецької доби, а з набагато давніших.

То був Єгипетський обеліск Америки.

Освітлений знизу, монолітний шпиль монумента Вашинґтона непорушно стовбичив на тлі темного неба, неначе корабельна щогла. Ленґдон дивився на обеліск під гострим кутом, і цього вечора йому раптом здалося, що той немовби гойдається на хвилях, відірвавшись від свого фундаменту. Ленґдон раптом відчув і себе відірваним від фундаменту, неприкаяним. Його поїздка до Вашинґтона стала цілковитою несподіванкою. «Уранці я прокинувся з думкою про спокійний недільний відпочинок удома... аж раптом опинився за кілька хвилин їзди від столичного Капітолію».

Цього ранку, о четвертій сорок п’ять, Ленґдон пірнув у гладеньку, як скло, воду, розпочавши свій день зі звичних п’ятдесяти кіл у плавальному басейні Гарварду. Звісно, його фізичний стан був уже не той, як у студентські роки, коли він брав участь у загально-американських змаганнях з водного поло, але і досі професор мав вигляд цілком пристойний як на чоловіка сорока з гаком років — стрункий та підтягнутий. Єдина різниця полягала в тому, що тепер для цього йому доводилося докладати більших зусиль.

Коли Ленґдон повернувся додому о шостій, він розпочав ранковий ритуал розмелювання вручну кавових бобів з Суматри та смакування їхнього екзотичного аромату, що наповнював кухню. Однак цього ранку він здивовано завважив на дисплеї голосової пошти блимання червоного вогника. «Кому ж це не спиться о шостій ранку в неділю, га?» Ленґдон натиснув на кнопку і прослухав повідомлення.

«Доброго ранку, професоре Ленґдон. Мені страшенно шкода, що турбую вас о такій ранній годині. — У ввічливому голосі чулася помітна невпевненість та ледь вловний південний акцент. — Мене звуть Ентоні Джелбарт, я — виконавчий асистент Пітера Соломона. Містер Соломон сказав мені, що ви рання пташка... він увесь ранок намагався зв’язатися з вами, залишаючи повідомлення. Як тільки прослухаєте це повідомлення, зв’яжіться, будь ласка, з Пітером напряму. Мабуть, ви маєте його приватний номер, а якщо ні, то нагадую вам його: 202-329-5746».

Раптом Ленґдон відчув тривогу за свого старого приятеля. Пітер Соломон був бездоганно вихованою та чемною людиною, точно не з тих, хто телефонуватиме в неділю удосвіта. Хіба що в екстреному випадку, коли сталося щось лихе.

Ленґдон,