Читати книгу - "Кола на воді"

(щоб як у труні), дістав пляшку найдорожчого коньяку (вже й не пам’ятав, для якої саме визначної події припас) й на одному подиху випив – склянку, другу, третю. Не допомогло. Перед очима все одно стояла одна і та сама картинка: на труну сиплеться свіжа земля, а з неба нестримними потоками ллється вода, знову, знову і знову. Це ж треба, він практично нічого не пам’ятав із похоронної процесії, а це видіння так глибоко врізалось у свідомість, що, здавалось, пустило там коріння. Чоловік безсило відсунув убік напівпорожню пляшку, встав, підійшов до стіни та з усієї сили загасив кулака об тверду поверхню. Заболіло. Значить, живий.

У двері лякливо постукали.

– Толю, відчини. Так не можна, чуєш?

– Все під контролем. Не хвилюйся. Йди.

Жінка хвилину постояла під дверима, нервово вслухаючись у важку тишу, а потім тихенько прослизнула у кімнату поруч. Він видихнув і повільно сповз по стіні. Рената боїться. Треба ж такому статись. Вона нервує ще за когось, окрім себе… Дивно, а може, він і справді божеволіє?

Одразу ж згадалося обличчя Іри там, на кладовищі, і стало страшно. Так-так, він, як решта чорного натовпу, боявся дивитись на неї, особливо в очі, адже їх там не було, натомість – пустка, розміром у божевілля. Вона стояла така відсторонена й мертва. Хоча… а, може, щаслива, га? Вона ж так і не зрозуміла, що сьогодні поховала доньку, натомість він… Що зрозумів він?!! Чоловік зіскочив на ноги, вхопив пляшку зі столу й від безсилля пошпурив у годинник на стіні. Під ноги посипалося бите скло, уламки, коліщатка – ціла вічність, подрібнена на невблаганне та банальне: тік-так, тік-так, тік-так. Для доні його вже не буде. Так-так. Гримаса відчаю на все серце – від краю до краю. Кінець.

З наступних дев’яти днів він нічогісінько не пам’ятав – занадто схожі, ідентичні. Ранок, обід, вечір, ніч, потім знову по новому колу. Хто вигадав цей рух? А головне: навіщо рухатись, коли куди не йди, все одно наштовхуєшся на стіни. Ні, не стіни будинку. Їх навіть на бачиш, вони невидимі, проте кожна клітинка єства впирається у тверду опору й усвідомлює – мур. Його не пробити, не обійти, не вислизнути, бо виходу просто НЕМА.

Рената щулиться й знову та знову не відходить від нього бодай на крок, нагадуючи цим хижака у засідці. Так-так, він навіть знає, кого саме. Пантеру. Це ж треба, їй пасує навіть цей бісовий чорний колір.

– Толю, ти б поїв. Млинці, твої улюблені.

– Пізніше.

– Ти говориш це вже більше тижня. Далі так продовжуватись не може. Ти від голоду помреш, а мене засудять. Серденько, ну спробуй бодай шматочок, давай я сама тебе погодую, ну…

Чоловік нервово махнув рукою:

– Облиш.

Жінка поставила тарілку на стіл і м’яко обійняла за плечі.

– Толю, життя не закінчилось, воно продовжується. Ти мусиш зібратися й жити далі. Чуєш? Як це не тяжко, боляче, однак…

На чоловічому чолі утворилась зморшка – чимось схожа на знак запитання. Жінка зітхнула й таки наважилась:

– Я… я консультувалася з психотерапевтом… Він може допомогти тобі вийти з цього стану. Він стовідсотково допоможе, це прекрасний фахівець найвищої категорії. Не гнівайся, але я… Я запросила його до нас, сьогодні увечері.

Анатолій напружився, а потім обережно, проте впевнено зняв її руки з плечей.

– Спасибі, але на майбутнє: будь ласкава, подібні плани обговорювати зі мною. Я ж сказав – усе під контролем.

Господи! Як він хотів у це вірити. Аби все було, як колись, як дев’ять розпечених днів тому, коли здавалося, що весь світ затиснутий у нього між пальцями. Дикість. Що? Що він може контролювати? Власний мозок відмовляється коритись, сплутуючи реальність із минулим в один чудернацький клубок, а де там що – піди розбери. Ось. Йому знову привиділась посмішка доні. Чоловік міцно заплющив очі, а відкривши, зрозумів, у чому справа. На обідньому столі стояло величезне фото його дівчинки, де вона посміхалась, тепло-тепло, неначе йому одному. Анатолій підскочив і різким рухом змів скатертину зі столу, посипався дорогий посуд, розлітаючись по підлозі на десятки скляних росинок. Роса… Тут?… Господи, знову і знову вода. Вода, вода, вода й голос Оксанки: «Тату».

– Я зараз все приберу. Любий, не хвилюйся, це всього-на-всього хвилинка.

Чоловік втомлено зачинив за собою двері їдальні, отож бо й воно – хвилинка.

У ванну повільно набігала вода, піднімаючись неквапливо, по міліметру. Здавалось навіть, що вона стоїть на місці, однак прозора поверхня поволі огортала ступні, живіт, груди. Вода не була гарячою, гарячої не потрібно – ледь тепла, як у озері. Вона про щось говорила, рухалась, співала. Знати тільки б, про що.

– Толю, ти у ванній? Толь, відчини. Чуєш?

Тиша, споєна шумом води.

– Толю! Не лякай мене, відчини.

Легені зробили останній вдих, й чоловік рвучко занурився у прозору пастку. Секунда. Друга. Третя. Поки що зовсім не боляче. Чути, як у сусідній кімнаті стурбовано кричить телефон. Звуки робляться дивними – приглушені та дзвінкі одночасно. Перед очима світло. Це ж треба, скільки світла під стелею, тільки ж знову – якогось розмитого. Добігає хвилина, друга. Хочеться вдихнути, однак довкола вода, сама вода. А її не вдихнеш, її потрібно увібрати в себе, заповнюючи кожну клітину цього нестерпного болю. Легені стискаються, ще трошечки, секунда, друга. У двері кімнати нещадно врізаються жіночі кулаки. Навіщо так гамселити? Манікюр зіпсується.

– Толю! Дзвонить слідчий, у парку втопили ще одну дівчинку!

Вдих, і сповнений дикої люті крик: «Звірюка!!!»

Рената злякано огорнула чоловіка рушником, ретельно витираючи залишки води, він же легенько поцілував її в чоло й прошепотів:

– Відміни психотерапевта.

Помирати зарано та й рани зализувати нема коли, адже Звір у лігві, і його треба знайти, а потім… потім і буде кінець.

Траєкторія сліду

На кладовищі було тихо, так, немов небо додивлялося сни померлих. Анатолій підійшов до хреста, поцілував фотографію доні й прошепотів:

– Спи спокійно, дитинко. Спи спокійно.

Сьогодні поховали ще одну дівчинку. Чоловік змусив себе прийти сюди. Довго стояв збоку, вдивляючись у чужий відчай, а бачив – свій. Біль… біль… біль… Боліло все. А як інакше, коли заживо ховаєш частину себе, й частинку кращу, світлішу. Анатолій до кінця не розумів, навіщо прирікає себе на ці повторні тортури, однак все одно прийшов. Напевно, хотів знайти тут бодай зачіпку або натяк, де шукати убивцю своєї дитини. Спека приречено розвела руками – дарма мучишся, так просто його не знайти.

До свіжої могили підійшов