Читати книгу - "Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років"

Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними.

Ти іще молодий – так, як гори були молодими,

Доки їх не навчили старіти міста і сади.

Ти іще молодий – і тотожний котромусь із трьох.

Я не можу збагнути твого повсякденного міфу:

Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу?

Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог?

2002

* * *

Наші міста – під високими травами.

Мури зруйновано пращами.

Колами, колами лунко вмирали ми,

Так і не ставши кращими.

Діти з дідами, кістка до кості, —

Перлом живим нанизані.

Вуж з-під ожинника кличе у гості —

Темний над світлоризими.

Згаслим на заполочі – пробачимо.

Справимо їм поправини.

Але не встанемо і не заплачемо —

В наших містах під травами.

2002

* * *

Ти все ще здатний чути острови.

Ти все ще знаєш географій межі.

Та на кристалах зжухлої трави

Вже проступають прожилки пожежі.

Лише найменші з островів і трав

Наскрізним володіють володінням.

А решта світу вмерзне в льодостав —

В його тривання перед змерехтінням.

2002

* * *

Віруй, що світ цей білий – стрімкий, як вежа.

Мукою пахне у лісі.

Воями.

Кіньми.

Спалення відьом.

Довга, як смерть, пожежа.

Душі підперто звугленими коліньми.

Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом.

Стане при згарищі босим.

Дівчина встане.

І заридає кров’ю осліпла варта.

Дим вознесеться в небо – і там розтане.

2002

* * *

Я ні про що не згадую. Я є.

Знамення протоімені – криниці —

Гулкі, простоволосі, темнолиці —

З джерел і надр отримують своє.

Знання і сни – як дотики. В ковтку

Води – тінистість іншого напою.

Тож не спиняй, не спи мене рукою —

Я все одно впадатиму в ріку.

2002

* * *

Незримий, як зозулина провина,

Іде годинник – швидше, аніж час.

Минає ніч, як світу половина,

І тінню проминає нас – крізь нас.

А той, що вічно відчиняє двері,

Предивний птах з незапахом землі,

Зненацька проступає на папері

Зі струпами на кожному крилі.

2002

* * *

Сухі монастирі порожніх гнізд

Були як зорі, скинуті із неба.

Тривав великий журавлиний піст —

І наставала радості потреба.

Ти міг лиш чути – бачити не міг:

Монахи з протрухлявілих шпаківень

Молились, щоби випав перший сніг

У ніч, коли озветься сьомий півень.

2002

* * *

Клинопис на корі – і прожилки, і жили —

Неначе сіра сіль, облизана на скін.

Живих кленових риб червоне й срібно-біле —

Невловне і летке. І сонце – навздогін.

Я вся на їх губах, неросяна краплина, —

Тоненька мимохіть, прозора крадькома.

Відчалюють човни, як сказано в хвилинах.

Їм дихає в сліди зіщулена пітьма.

2002

* * *

Прозорі речі простору прозрінь,

Де тіні тінь наскрізь проймає воду.

Мов камінь – янь. І наче іній – інь.

Я геть інакше вистраждав свободу,

Ніж решта тих, що у мені, що я.

Хоч кожне «я» запитує про Бога.

Не блискавка, а річки течія.

Не істина, а імені дорога.

2002

* * *

Діаманти суцвіть у короні князівни броду.

Я вдихаю повітря – навіть кроки проміння повні.

Ти триваєш, як бог, твориш землю і твориш воду

У долонях, з яких я спиваю суничні повені.

У небесних озерах стрибають між хмар зайчата,

Полохливі й нестримні в царствах, де все можливо.

Я між ними – одна із сущих, і я крилата.

І безмежна, як світ. І безмежно жива – як диво.

2002

* * *

Складало крила дерево у сніг —

А я тобі не вірила до ранку.

І поцілунки нас збивали з ніг,

Лишаючись слідами біля ґанку.

Тихесенько заходило у дім

Повітря – й ворушилося під ліжком.

І усміхалась оком золотим

Маленька чорна стронцієва кішка.

Тремтіли тіні, ніби наші – ті —

Залежали від дотику до тіла.

І золотіли інші – золоті —

Яким зима довищенту зотліла.

2002

* * *

Архангели, що випадають з крил, —

То перша спроба перепрочитання

Простоволосих вершників з могил,

Яким межа відкрилася остання.

В снігах лежать скрижальні письмена,

А на снігах – сліди від ніг і палиць.

І легко забувається війна,

Хоч чорні круки ще недоблукались,

Йдучи за сонцем і супроти зір,

Жируючи за табуном на паші,

Німіє звір, бо розуміє звір,

Що кожна кров впаде у душі наші.

Вогнями в ніч вгризаються міста.

Спустошені прибулими знізвідки.

Їх кінцесвітні спрага й нагота

Є одкровенням про пришестя Свідка.

2002

* * *

У землю увійди – і так собі заплач,

Як плакав немовлям, коли не стало лона.

Хай котиться душа, немов ґумовий м’яч.

Трава збагне печаль – і зробиться солона,

Заплутає сліди земних твоїх ходінь

Вкоріненим у ґрунт, просоченим у камінь.

Тавро вросте в чоло – густе, як світлотінь.

А ти усім прости – і ухопись руками

За ниточку тонку, за теплий промінець,

Нічого, окрім книг, не залишивши в хаті.

Я знаю майже все про темний твій кінець.

У нас одна ціна за сяйво благодаті.

2002

* * *

Я спіткаю тебе не при камені – на траві.

Хай роса аж до ранку медами між нами міситься.

Вісті й істини дві у вужа живуть в голові,

Нас же двоє несмерклих із темного боку місяця.

Я спіткаю тебе. Не печалься, що мало встиг.

То покутна ціна утеклого з небосхилу.

Ми надкусимо хліб і зап’ємо вином. Ти з тих

Хто дає імена речам – і втрачає силу.

2002

* * *

Мені з передсвіту дано і наречено див.

Ходила водою – і в лід замовлянням вертала.

Ти ж бачив лиш жінку – і довго за мною блудив,

Щоб я із непам’яті пам’ять тобі відшептала.

……………………………………………………

І вибрав не царства без ліку, а жменю піску:

У чистому полі мати коня і вітер.

……………………………………………………

І скресла дорога – і перемінилась в ріку.

……………………………………………………

А смерть – це коли вилити душу з відер.

2002

* * *

Очі воском печуть свічі:

Ми у хату прийшли з морозу.

Колядою тремтить вночі

Довга вервечка верболозу.

І стоїть на столі кутя —

Знаком радості цього дому.

І рождається в світ Дитя,

Щоби нас іскупити в ньому.

2002

* * *

Умащена туманами, твоя,

Вже за межею, ще