Читати книгу - "Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років"

не мала продовження і жодного змісту,

але варта того, щоби її розповісти.

Коли вони втомлювалися і поверталися,

коли вивітрювалися і не віталися,

боролися вперто зі своїми видіннями,

і говорили тільки з псами і тінями,

вони трималися болю і відчаю,

знаючи, що тільки їхньою вбивчою,

понівеченою, північною ніжністю

можна посперечатися з вічністю.

І коли їх вчергове ламало і кидало,

і планети над ними пливли розхитано,

коли їх знаходили ранками тихими,

відслідковуючи їхнє дихання,

вони зупинялися в мороці теплому

й освітлювали навколишню темряву

зірками, сигналками й сірниками,

переплітаючись язиками.

І кожного разу, коли їх відспівували,

відстрілювали і хором підспівували,

ніби життя кримінальних ангелів

вичитували з церковних Євангеліїв,

переповідали їхню історію,

темну, спотворену і нескорену,

переписану,

недоговорену,

ними самими

вкотре повторену.

* * *

Це і є життя —

її серцебиття,

її медичні картки,

її проїзні квитки,

кожна з її речей,

фарба довкола очей,

час, який минає,

коли вона засинає.

Це й була боротьба —

чорна скашна труба,

братні хрипкі баси,

вимотані голоси,

вересневі міста,

вся її гіркота,

терпкість, яка зникає,

коли вона замовкає.

Коли стирає листи,

залишає пости,

падає в ліжко своє.

Коли усе, що є:

подорожні мішки,

бібліотечні книжки,

бите армійське взуття —

це і є життя,

коли застуда стара,

коли вона завмира

і говорить: стривай,

давай пізніше, давай

іншим разом, бери

випалені прапори,

які я сама несу,

в нас ще стільки часу.

В неї місяць в руці,

змії в рюкзаці,

співи в голові —

злагоджені,

хорові.

* * *

Колись вона жила в цьому будинку

і поверталася серед ночі додому,

минала школу і трамвайну зупинку,

яку перенесли кілька років потому.

Коли була зима й вона не мала роботи,

сусіди бачили, як вона сидить і читає,

дивлячись на засніжені дахи напроти,

схожі на рисові поля в Західному Китаї.

А влітку, коли приходили ранки

і зливи стягувались і виливалися,

у барі внизу юні американки

пронизливо співали і цілувалися.

Цілування було безкінечно довге,

співали вони жагуче й фальшиво.

Я сподіваюсь, їй тут завжди було добре,

не було порожньо і не було паршиво.

Сподіваюсь, усі ці безнадійні поети,

що постійно тут крутяться в тузі й бентезі,

хоча би іноді позичали їй сигарети

і присвячували свої жахливі поезії.

* * *

Схожі на озера країни, в яких ми жили,

стоять за нашими спинами,

в нашому щільному минулому.

Що лишається тобі від озера?

Лишаються крига й туман, сплески води,

голоси та відлуння

в ранковій тиші.

Ми жили в цих містах, ми пам’ятаємо ці країни,

ми бачили, як вони змінювались, і хотіли,

аби вони змінювались на краще.

За нашими голосами можна було дізнатись,

де обривається берег.

Лишаються тіні дерев і перехожих,

лишаються довгі зелені водорості.

Лишається світло, на яке озираєшся,

навіть коли його зовсім

не видно.

* * *

Я чекав, коли закíнчиться це тепло,

як закінчується вугілля на кораблях,

спливе туманом, ніби його не було,

відійде сонцем на вересневих полях.

А ось коли воно закінчилось і попереду лише зима,

і щоби обійти її – потрібні роки,

я зупиняюсь і думаю, що мене тут трима,

що мене зупиняє дотиками руки?

Мене завжди тримали чужі голоси,

які я щоранку чув за своїм вікном,

продавці в крамничках й безтурботні пси

під небесами, вибіленими вапном.

Мене хвилювали нетривкі холоди,

які проступають в повітрі з потойбічних меж

і охолоджують втомлене серце води,

аж воно зупиняється врешті-решт.

Тоді чоловіки і тихі жінки

в темних кімнатах ховаються до пори

і викидають зранку готельні важкі рушники,

мов при капітуляції прапори.

Тоді сніги збираються, мов птахи,

напроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух,

і сідають насторожено на холодні дахи,

і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук.

І падають без зупинки та вороття.

Мов дирижаблі, поміж деревами усіма.

І щоби їх оминути, не вистачає життя.

І щоби їх перейти, потрібна ціла зима.

Тоді лише срібне повітря й глибокі поля.

Випадкових снів золота земля.

Тоді лише твого серця неспокійна хода —

гірка, наче вода,

солодка, наче вода.

Маріанна Кіяновська

До ер

Маріанна Кіяновська (народилася 1973 р. в Жовкві) – письменник, перекладач зі слов’янських мов. Автор семи поетичних збірок («Інкарнація», 1997; «Вінки сонетів», 1999; «Міфотворення», 2000; «Кохання і війна» (у співавторстві з Мар’яною Савкою), 2002; «Книга Адама», 2004; «Звичайна мова», 2005; «Дещо щоденне», 2008), книги оповідань («Стежка вздовж ріки», 2008), низки есе тощо. Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка.

Перекладає Б. Лесьмяна, Ю. Тувіма, Л. Стаффа, Е. Ткачишина– Дицького, Т. Шаламуна, інших поетів. Живе і працює у Львові.

* * *

Якщо коротко, знову осінь, а ти десь там.

В канделябрах дерев згорають прижовклі свічі.

Я не можу без тебе – говорю твоїм листам,

Це занадто любов, аж несила дивитись в вічі.

2002

* * *

Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло —

І неназивання речей, що старіли з батьками.

Тут протяг хизується вмінням пробачити зло

Одним лише пострілом в око віконної рами.

Тут втрачено рай і дощенту змарновано дим,

Бо ти тут не ворог, а син, що крадеться, мов злодій.

І сад, мов каліка, відштовхує ліктем худим

Тебе і твої непташині уривки мелодій,

Півправди історій, розказаних просто з розмов,

Розхристані титри – і врешті шматки божевілля…

…А потім нарешті сміттяр і сусід-птахолов

Твої мимовільні сліди на деревах забілять.

2002

* * *

Львів – стоколісний ліс. А ти – прозорий звір.

Вечірньої пори вступивши в срібло броду,

Прикинься солов’єм і тишу перевір,

Зійди з гори відлунь – і випий мертву воду.

Хай тінню зацвіте тройзілля у яру,

На світлій голизні – як голос на папері.

Лиш не полюй мене, якщо я перша вмру:

Я теж плачу ціну за привідкриті двері.

2002

* * *

Ходить посеред вулиці віхола крадькома.

Ким би сніги не були ці, то іще не зима.

Хмара дахами дибає, зорі ростуть вві сні.

Раптом запахло рибою місяцю у човні.

Камені Anno Domini – в сітях промерзлих віт.

Стукає у вікно мені вийнятий з часу світ.

2002

* * *

Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш