Читати книгу - "Біле Ікло"

Пташенята лише розбурхали в ньому вовчий апетит. Незграбно підскакуючи й припадаючи на хвору ногу, він то жбурляв у куріпку каменями й хрипло скрикував, то йшов мовчки, понуро і стійко спинаючись на ноги після кожного падіння, і тер рукою очі, щоб відігнати запаморочення, що могло призвести до непритомності.

В гонитві за куріпкою він опинився в болотистій низині — там він помітив людські сліди на мокрому моху. Сліди були не його — він був певен. Мабуть, Біллові сліди. Але він не міг зупинитися, тому що біла куріпка тікала усе далі. Спочатку він піймає її, а потім повернеться і ретельніше роздивиться сліди.

Він загнав куріпку, проте й сам знесилів. Вона лежала на боці й важко дихала. За десять кроків од неї він також лежав на боці й важко дихав, не маючи сил наблизитися. Коли ж він відпочив, вона також зібралася із силами й пурхнула від простягнутої руки. Полювання поновилось. Аж раптом стемніло і пташка зникла. Спіткнувшись від утоми, він упав із тюком на спині й поранив собі щоку. Він довго не рухався, потім повернувся на бік, завів годинника й так пролежав до ранку.

Знову туман. Половину ковдри він витратив на обмотки. Йому не вдалося відшукати Біллові сліди, але тепер це було неважливо. Голод настирливо гнав його вперед. Ще його непокоїло питання: «А що, як Білл теж заблукав?» До півдня він зовсім знесилів. Він знову розділив золото, цього разу просто висипавши половину на землю. До вечора він викинув решту, залишивши собі тільки шмат ковдри, олов’яне відро і рушницю.

В нього почали виникати галюцинації. Раптом у ньому з’явилась упевненість, що в магазині рушниці є один патрон, він просто не догледів. Водночас він був певен, що в магазині немає жодного патрона. Галюцинація не зникала. Він декілька годин боровся з нею, потім оглянув магазин і пересвідчився, що патрона і справді там немає. Розчарування було таке сильне, немов він і справді очікував знайти там патрон.

За півгодини галюцинація знову виникла. Він боровся з нею, та марно. Аби хоч якось зарадити собі, він знову оглянув рушницю. Часом він геть втрачав розум, але продовжував брести далі несвідомо, як автомат; дивні думки точили його мозок, як хробаки. Але тяма до нього швидко поверталась — муки голоду повертали його до реальності. Якось у нього виникла галюцинація, від якої він мало не впав на місці. Він здригнувся і захитався, як п’яний, намагаючись утриматися на ногах. Перед ним стояв кінь. Кінь! Він не вірив своїм очам. Їх оповив густий туман, пронизаний яскравими пучками світла. Він почав ретельно терти очі. Та коли в очах розвидніло, він побачив перед собою не коня, а великого бурого ведмедя. Звір розглядав його з неприязною цікавістю.

Чоловік уже був притулив рушницю до плеча, але швидко отямився і опустив зброю. Він витяг мисливського ножа із піхов, оздоблених бісером. Перед ним було м’ясо і життя. Він провів великим пальцем по лезу ножа. Воно було гостре. Він кинеться на ведмедя і вб’є його. Але серце застережливо гупнуло, потім гупнуло ще раз і ще. Далі скажено підскочило і закалатало. Чоло ніби здавило залізним обручем, йому стало млосно.

Його відчайдушну хоробрість накрила лавина панічного страху. А якщо на нього, кволого, нападе звір? Він випростався на весь зріст, аби набути загрозливішого вигляду, вихопив ножа і гнівно поглянув ведмедеві у вічі. Звір незграбно ступнув два кроки, став на задні лапи і загарчав. Якби чоловік кинувся навтьоки, ведмідь погнався б за ним; але чоловік не зрушив із місця. Осмілівши від страху, він теж люто загарчав, мов звір. І цей вияв страху був нерозривно пов’язаний із життям, цупко сплітався з його найглибшим корінням.

Ведмідь із загрозливим гарчанням сторожко відступив убік. Його налякала ця таємнича істота, що стояла прямо і не боялася. А чоловік і далі стояв нерухомо. Він стояв як укопаний, поки небезпека не минула, а потім, тремтячи всім тілом, повалився на мокрий мох.

Зібравши докупи всі сили, він рушив далі, скутий новим страхом. Тепер це вже був не страх голодної смерті: він боявся померти насильницькою смертю, перш ніж остання жага до життя згасне в ньому від голоду. Скрізь були вовки. Зусібіч із пустелі долинало їхнє виття, і навіть повітря навколо так просякло загрозою, що він мимоволі підняв руки, відштовхуючи цю загрозу, наче напнутий вітром намет.

Вовки по двоє-троє вряди-годи перебігали йому дорогу. Але вони не насмілювались наближатися. Їх було не так багато, крім того, вони звикли полювати на оленів карибу — ті не пручалися, а ця дивна тварина ходила на двох ногах і, можливо, дряпалася та кусалася.

Пізнього вечора він надибав кістки на місці розправи вовків над жертвою. Годину тому це було живе оленя, що жваво бігало і мукало. Він оглянув кістки, дочиста обгризені, блискучі й рожеві — в їхніх клітинах ще не згасло життя. Можливо, до кінця дня й від нього залишиться не більше? Що таке життя? Життя — марне і швидкоплинне. Тільки життя змушує страждати. Померти не боляче. Померти — це наче заснути. Смерть означає кінець, спокій. То чому ж тоді йому не хочеться помирати?

Але він недовго міркував про це. Незабаром він уже сидів навпочіпки, тримаючи кістку в зубах і висмоктував з неї рештки життя, які ще забарвлювали її в рожевий колір. Солодкий смак м’яса, ледве відчутний, невловний, як спогад, доводив його до нестями. Він стис зуби міцніше й почав гризти. Іноді ламалася кістка, іноді його зуби. Потім він почав трощити кістки каменем, розмелюючи їх на кашу, і жадібно ковтати. Він так поспішав, що часто влучав собі по пальцях. Попри поспіх, він знаходив час дивуватися, чому він не відчуває болю від ударів.

Настали страшні дні сніговиць і дощів. Він уже не тямив, коли зупинявся на ніч і коли знову вирушав у дорогу. Ішов, не розбираючи часу, і вночі, й удень, відпочивав там, де падав, і плентався уперед, коли згасле в ньому життя спалахувало й жевріло яскравіше. Він більше не боровся, як борються люди. Це саме життя в ньому не хотіло гинути й гнало його вперед. Він більше не страждав. Нерви його притупилися, немов заклякли, мозок творив дивні видива, райдужні сни.

Він без угаву ссав і жував розтрощені кістки, які зібрав до останньої крихти і взяв із собою. Він більше не піднімався на пагорби, не перетинав вододілів, а брів