read-books.club » Детективи » Аукціон 📚 - Українською

Читати книгу - "Аукціон"

127
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Аукціон" автора Юліан Семенов. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 89
Перейти на сторінку:
був спектакль, добре поставлений спектакль із трупами, Пастора віддав своїх, тих, мабуть, які вирішили від нього піти, Сценарій старий, обкатаний, ти був і в Коста-Ріці, і в Нікарагуа, напиши, старик, матеріал у номер, га?!

— У номер не встигну, — відповів Степанов, — а завтра зроблю, треба ж підняти матеріали, як-не-як Пастора був «команданте зеро». Робити нарис просто так, аби відписатися — нема смислу, народ у Манагуа дуже хороший, діло чисте, тут треба копнути проблему зрадництва, Пастора не зразу ж відійшов, він спочатку був разом з усіма, а потім вирішив, що його обійшли почестями, тім’ячко слави не витримало; шлях до термідора починається в той день і годину, коли один з учасників руху вважає, що його обійшли оваціями, і замість займенника «ми» весь час чує в собі гучне «я»…

Ігор усміхнувся:

— Ти що, проти принципу вияву індивідуальності?

— Навпаки, за. Чим індивідуальніше кожне «я», тим міцніше суспільство.

— Тобто «ми», — зробив висновок Ігор. — Спасибі, старик, завтра чекаю коментаря.

— Добре… А ти поговори із хлопцями з відділу нарису, нехай подумають над тим страшним звертанням, яке народилося, — «мужчина» й «жінка».

— То напиши сам! Вони з радістю надрукують, он Солоухін пропонував відновити «добродія» з «добродійкою».

— Між іншим, я за… Ти, до речі, Астаф’єва читав?

— Що саме?

— Його публіцистику. «Сміття під сходами».

— Читав.

— Здорово! В моєму прагматичному черепі також визріла стаття — йому в фавору — про численні ідіотські «не можна», страшні тим, що крадуть у нас головне багатство суспільства — час. Чому оформляти купівлю машини повинен я сам і витрачати на це день, який належить державі, замість того, щоб доручити це юристові чи нотаріусу, оплативши послугу за встановленим прейскурантом? Чому не поставити ще тисячу бензоколонок, щоб люди не гаяли в черзі годин, які знову ж таки належать державі? Чому не передати перші поверхи під кафе, закусочні, бари, чайні, трактири, щоб люди не вистоювали в чергах по кілька годин, аби потрапити до ресторану чи кафе, а нещасливці, яким так і не дісталося місця, не йшли у підворіття — гуляти? Хто заважає, — порушуючи державну постанову, — давати трудящим землю в оренду? Адже й від торгу менше вимагатимуть, та й у суботу і в неділю люди при ділі, а не на дивані чи в дворі — при «козлі»! Чому немає посередницьких контор, які допомогли б мені придбати потрібну книжку, зробити ремонт квартири, побудувати будиночок на садовій ділянці, здати на комісію автомобіль? Це ж економія мільйонів годин, а кожна година має свою товарну вартість, втрата її — непоправна річ.

— Купую тему, — зітхнув Ігор. — На пні. Готовий доповісти завтра на редколегії. Як називатиметься матеріал? «Удар по рідному нехлюйству»? Чи «Реанімація рідного «тягти й не пускати»? Подумай над заголовком, щоб не дуже наших ретроградів лякати.

О пів на дванадцяту подзвонила мама.

— Мене дуже непокоїть Лис, — вказала вона сердитим голосом; «Лисом» називала молодшу доньку Степанова. — Ось-ось почнуться екзамени, а вона зовсім запустила фізику.

— Мамочко, але ж в акторському училищі фізика не потрібна.

— Ти помиляєшся. Фізика дисциплінує… Надя їй у всьому потурає. А все через те, що ви живете окремо, Дмитре…

— Ну й що ж ти пропонуєш?

— У мене стенокардія. В лікарню треба…

Господи, подумав він, як мама любить лікуватися! Во» на завжди вигадувала собі хвороби; спочатку була бронхіальна астма, і лікував її наприкінці тридцятих відомий іспанський професор Баніфасі, втік од Франко, жив у Москві, великий був лікар; потім мама довго перевіряла печінку й шлунок, їй здавалося, що в неї виразка. Коли діагноз не підтвердився, зажурилась. І як подобрішала на старості! Стала схожою на бабусю Дуню, така ж променистоока, пригощати любить на маленьких чайних блюдечках; цього не викоріниш у нечорноземній Росії, — подавати їжу на маленьких блюдечках: це, мабуть, від традиційних злиднів; козаки кладуть їжу на великі тарілки, Ставрополля й Кубань простір люблять. Хоча Василь Савелійович правду каже, що на маленьку тарілочку можна двічі покласти, диви, як хитро!

3

… Близько третьої ночі його розбудив дзвінок; одразу зрозумів: з-за кордону, дзвонять, мов на пожежу.

— Вітаю тебе, — голос князя Євгенія Ростопчина був хрипкий, мабуть, гуляв, щойно повернувся до себе в замок: один, як палець, никає серед шаф з книжками, статуй, гобеленів. — Хочу порадувати тебе сенсацією…

— Валяй…

Ростопчин засміявся:

— Боже, як по-російськи!

— У тебе зараз котра година?

— А бог його знає… Ніч.

— Значить, у мене ранок.

— Ти сердишся? Не радий сенсації? Я пробивався до тебе цілу годину…

— Не терзай душу, Женю…

— Мені сьогодні дзвонив Фріц Золле. Він збирав документи про те, що картину Врубеля, яку виставляють на торг у «Сотбі», на Нью-Бонд стріт, було, очевидно, викрадено з музею в Ровно. Він підтвердив правоту милого Георга Штайна. Отже, сідай у літак і прилітай у Лондон. Торг відбудеться дев’ятого травня, я зупинюся в готелі «Кларідж», його хазяїн мій давній друг, економія насамперед, він мене тримає безкоштовно, як релікт — російський князь у готелі англійської аристократії. Восьмого травня о десятій чекаю тебе в лобі[2], там кафе, ти мене побачиш… Послухай уривок з листа Врубеля… «Сотбі» наводить у каталозі чорновик: «Живу в Петергофі…

Цікавий один дідусь; темне, як старий мідний п’ятак, обличчя з вицвілим жовтуватим волоссям і в повсть збитою бородою. Човен його всередині й зверху нагадує відтінки вивітреної кістки; з кіля — мокра й бархатисто-зелена, неначе спина якогось морського чудовиська, з латками із свіжого дерева… Приклади до неї бузково-сизувато-голубуваті переливи вечірніх хвиль, перерізаних якимись химерними згинами блакитно-рудо-зеленого силуету віддзеркалення…» Яка краса, Дмитре! Я бачу цю картину, вона в мене вся перед очима! В каталозі сказано, що на продаж приготували цілу паку листів! Про нього, Врубеля, і про Верещагіна! Це ж сенсація! Так що до скорого! Чекаю!

… Він чекає мене восьмого травня в лобі, готель «Кларідж», Лондон, Англія, подумав Степанов, закурюючи. А я повинен знайти редакцію, яка дасть гроші на цей політ. Повинен. Або витрясти бабки з ВААПу, там щось лишилося на рахунку, туди переказують вільно конвертуючу, хай їм грець! Чорт, та про що ж це я, справді?! Знайшли нашого Врубеля, а я про неконвертуючу… Знайшли Врубеля… І листи…

І

«Вельмишановний пане Миколо Сергійовичу!

Безмежно був радий, одержавши Вашого люб’язного листа. Дуже порадували Ваші слова про те, що мій огляд переставлено на номер раніше. Я, як завжди, сиджу на мілині, а хазяїн мебльованих кімнат — пан суворої вдачі, скупердяга й акуратист.

1 ... 3 4 5 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аукціон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аукціон"