Читати книгу - "Чорна стріла"

і побачили церкву. З двох боків вона була оточена десятком будинків, а одразу за цвинтарем починався луг. Біля воріт на цвинтар зібралось близько двадцяти чоловік, деякі були на конях, а інші стояли біля коней. Озброєні вони були по-різному: кілька чоловік із списами, кілька з алебардами, дехто тримав у руках лук; коні декількох воїнів були забризкані грязюкою, тому що злиденні хазяї тільки що випрягли їх з плуга. Кращі коні й люди давно вже були в поході з сером Деніелом.

— Хвала хресту Холівуда, непоганий загін. Сер Деніел буде задоволений, — зауважив священик, рахуючи про себе воїнів.

— Хто йде? Стій, коли ти чесний чоловік! — прокричав Беннет.

Якийсь чоловік прокрадався цвинтарем між в'язами. Почувши голос Беннета, він перестав ховатися й щодуху побіг до лісу. Люди, що стояли біля воріт, тільки тепер помітили незнайомця і наче прокинулись. Піші почали вилазити на коней, вершники одразу ж кинулись переслідувати втікача, але їм довелося об'їжджати цвинтар. Було ясно, що здобич втече від них. Хетч, голосно вилаявшись, спрямував коня на огорожу, щоб перескочити її й наздогнати незнайомця, але кінь загарячився і скинув його в пилюку. І хоч Беннет за мить знову був на ногах і встиг схопити коня за вуздечку, час було змарновано, і втікач вже знаходився так далеко, що не було жодної надії догнати його.

Найрозумнішим з усіх виявився Дік Шелтон. Замість того, щоб даремно гнатися за втікачем, він скинув з плеча арбалет, натягнув його, поклав на тятиву стрілу й спитав у Беннета, чи йому стріляти.

— Стріляй! Стріляй! — закричав священик з кровожерною люттю.

— Застроміть в нього стрілу, мастере Діку, — сказав Беннет, — хай він звалиться на землю, як стигле яблуко.

Втікачеві лишалось зробити кілька стрибків, щоб бути в безпеці, але в тому місці рівний луг раптом переходив у горбок, і чоловік біг значно повільніше. Вже впали сутінки і важко було влучити в постать, яка швидко бігла лугом, кидаючись з боку в бік. Цілячись, Дік відчув щось схоже на жалість, якесь напівбажання схибити. Стріла полетіла…

Втікач спіткнувся і впав. Хетч і всі переслідувачі закричали з радості. Але раділи вони передчасно. Незнайомець миттю схопився, обернувся до церкви, хвалькувато махнув на прощання капелюхом і зник у лісі.

— Щоб він здох, — заревів Беннет. — Він бігає, як злодій, біс би його вхопив. Але ви зачепили його, мастере Шелтон; він украв вашу стрілу, щоб йому добра не було.

— І що він міг робити біля церкви? — спитав сер Олівер. — Безсумнівно, що-небудь дуже погане. Кліпсбі, друже, злізь з коня і гарненько пошукай серед в'язів.

Кліпсбі пішов і незабаром повернувся з клаптиком паперу в руці.

— Це було приколоте до дверей церкви, — сказав він, простягаючи папір священикові. — Більше я нічого не знайшов, сер священику.

— Клянусь могутністю нашої матері-церкви, — вигукнув сер Олівер, — це дуже схоже на блюзнірство. Тільки королю або великому лорду дозволено вивішувати накази на дверях церкви. Але щоб кожний волоцюга в зеленій куртці приколював папірці до церковних дверей!.. Ні, це вже занадто! Навіть за менші злочини спалювали людей! Але що тут написано? Як швидко сутеніє. Добрий мастере Річарде, в тебе молоді очі. Прочитай мені, будь ласка, що тут за брехня.

Дік Шелтон взяв папір у руки і вголос прочитав. Це були погані, сяк-так зримовані вірші, написані великими неоковирними літерами:

Чотири я стріли пущу,

І чотирьом я відомщу

Злочинцям, нелюдський гніт

Мене душив багато літ.

Одну стрілу я вже послав,

І мертвим Епльярд упав.

Ти, Беннет Хетч, Грінстон спалив.

Стрілу ти чорну заслужив,

Олівер третю заслужив:

Він Гаррі Шелтона убив.

Як погань, мусиш ти померти,

Сер Деніел, тобі четверта.

Всі стріли чорні й до кінця

У чорні ввіпнуться серця.

Вони пощади не дадуть,

З лиця землі катів зметуть.

Джон-Месник із зеленого лісу і йoго веселі товариші.

До речі, в нас є ще стріли і міцна вірьовка для всіх ваших прибічників.

— Леле. Де поділось милосердя й християнські доброчесності? — з тугою в голосі промовив сер Олівер. — Живемо в мерзенному світі, і з кожним днем він стає ще гірший. Готовий поклястися на хрест Холівуда, що я винний у смерті доброго рицаря так само, як щойно народжена дитина. Є живі свідки, яким можна вірити.

— Навіщо про це говорити, сер священику, — зауважив Беннет. — Зовсім недоречні розмови.

— Ні, мастере Беннет, ти помиляєшся. Не встрявай не в своє діло, добрий Беннете, — відповів священик. — Я доведу, що я невинний. Я зовсім не хочу, щоб мене вбили через цю помилку. Хай будуть усі свідками, що я не замішаний у цій справі. Мене тоді навіть не було у Танстольському замку. Я виїхав тоді з якимсь дорученням ще до дев'ятої години ранку…

— Сер Олівер, — перебив його Хетч, — коли ви самі не бажаєте припинити цю проповідь, я вживу заходів… Гоффе, сурми, щоб сідали на коней.

Поки грала сурма, Беннет наблизився до збентеженого священика і щось швидко прошепотів йому у вухо.

Дік Шелтон помітив, як священик занепокоєно зиркнув на нього. Молодому Шелтону було над чим замислитись, бо сер Гаррі Шелтон був його батьком. Але він мовчав, і вираз його обличчя анітрохи не змінився.

Хетч і сер Олівер обговорили становище, в якому опинилися. Вони вирішили, що десять чоловік залишаться охороняти Танстольський замок і священика. Оскільки Беннет не міг тепер їхати до сера Деніела, то на чолі загону, що вирушав у Кетлі, поставили мастера Шелтона. Справді, іншого виходу не було, бо загін складався з темних, недосвідчених у військовій справі людей, а Діка любили — він був не по літах рішучим і серйозним. Хоч він і провів своє коротке життя у цій глушині, однак сер Олівер навчив його добре читати й писати, а Хетч — володіти зброєю й командувати військом. Беннет завжди ставився до хлопця добре й допомагав йому. Страшенно жорстокий до людей, яких він вважав своїми ворогами, цей чоловік був відданий і зичливим своїм друзям, і зараз, коли сер Олівер зайшов у сусідній будинок, щоб гарним рівним почерком написати про останні події своєму хазяїнові, серу Деніелу Бреклі, Беннет підійшов до свого учня, щоб побажати йому успіху.

— Їдьте манівцями, мастере Щелтон, — сказав він, — тримайтесь якнайдалі від мосту, коли вам дороге життя. Хай за п'ятдесят кроків попереду вас їде надійна людина: коли стрілятимуть, то в неї. Будьте обережні, поки не виїдете з лісу. Якщо ж негідники нападуть на вас, то тікайте, опір не дасть вам ніякої користі.