Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

Ще в дитинстві йому здавалося: якщо гарненько прислухатися, то можна почути голоси всіх, хто колись жив у цьому домі — прадідів, прабабок і… матері, яких він ніколи не знав. Особливо ці голоси лякали й водночас вабили маленького Чеслава вночі, коли все й усі навколо поринали в сон і нічну тишу. Тоді найменший звук, скрип, шерех здавалися йому таємним словом, значення якого він часом намагався розгадати ще довго, аж поки не засинав знесилений.

З відчуттям невід’ємної часточки цього рідного йому світу Чеслав відзначив, що за його нехай і коротку відсутність у будинку нічого не змінилося. Навіть вірний служка духа й господаря їхнього житла Домовика, павук, що нерухомо завис на своїй павутині на одній із бантин, і той був йому звичним і майже рідним домочадцем. І поготів, їхньому дому він служив справно, старанно винищуючи настирливих мух, комарів і всіляку мошкару.

Вправно пораючись біля вогнища, Голуба поставила перед Чеславом миску з кашею й поклала скибку житнього хліба. Юнак жадібно накинувся на їжу.

— А де батько?

— Вони з Ратибором частокіл оглядають. Незабаром уже прийдуть. — Голуба поставила перед ним глечик із квасом і тихо додала: — Велимир сердився дуже, що ти виїхав, нічого не сказавши.

Зненацька павук, який доти, здавалося, байдуже дивився на все, що відбувалося в домі, своїми крихітними очками-намистинками, сіпнувся і, швидко перебираючи лапками, побіг павутиною, доки не зник у темному куті-притулку. Знадвору почулися гамір і чоловічі голоси. Повернулися Велимир із Ратибором.

— Треба якомога швидше замінити прогнилі колоди. Того й диви обваляться, — із цими словами Велимир увійшов у дім.

Це був ще міцний, майже без сивини в бороді чоловік. Високий, ставний, загартований суворим життям, він нагадував могутнє дерево, що міцно трималося корінням за землю. У його словах і вчинках була життєва мудрість, а в руках — сила. За це його поважали, а часом і побоювалися. На ньому лежала відповідальність за весь Рід і городище. І він із гідністю й честю ніс цю ношу. Коли дивився на одноплемінників своїми сірими суворими й уважними очима, то навіть найнепокірливіші з них змушені були визнавати його силу.

За спиною Велимира стояв Ратибор — старший брат Чеслава. Він був дуже схожий на батька. І багато хто говорив, що Велимир у молодості був саме таким. Ще більше схожі вони були характерами. І якщо Чеслав бував гарячий, а часом і впертий, то Ратибор відзначався такою самою розважливістю, що й батько. Він був старший за Чеслава на кілька років і вважався вже цілком рівноправним членом племені. У них із Чеславом були різні матері.

Помітивши Чеслава, Велимир зупинився на порозі, важко зітхнув, але спокійно й наче між іншим зауважив:

— Ось і наш Чеслав додому приблудився, — потім, кашлянувши, неквапно підійшов до столу й сів, як і годиться господареві, на покуті.

Ратибор увійшов за батьком і сів напроти брата.

— Де був, сину? — буденно запитав Велимир, але Чеслав знав, відчував, що батько гнівається.

— Полював, батьку, — постарався так само спокійно відповісти Чеслав.

Велимир, ніби погоджуючись із поясненням сина, кивнув і провів рукою по столу:

— Ну що ж, похвалися добрим полюванням, багатою здобиччю.

— Не добув я нічого нині, — уникаючи дивитися на батька, відповів Чеслав.

— Голубо, принеси-но води зі струмка, — раптом м’яко звернувся Велимир до дівчини.

— Так ось же вода, — зачерпнула ковшем води із цебра Голуба.

— Я сказав: свіжої, зі струмка, — у його голосі тепер зовсім не було м’якості. — А Ратибор проведе тебе, щоб не було боязно.

Голуба, мовчки знизавши плечима, слухняно підхопила дерев’яне цебро й вийшла за поріг. За нею так само мовчки пішов Ратибор, нагородивши брата докірливим поглядом.

— Не схоже це на тебе. Рука в тебе вірна, а око гостре. Без здобичі зазвичай не повертався… — Велимир уважно подивився на сина.

Чеслав, насупившись, мовчав. Йому неприємні були слова батька, але й відповісти було нема чого.

— Ну, то й що, і таке буває, — продовжував Велимир. — І досвідченому мисливцеві часом не йде звір до рук. Може, Лісу не догодив чим? Прогнівав могутнього?

— Не гнівив я могутнього, звичаї знаю, — похнюпившись, тихо відказав Чеслав.

— А може, рука твоя не була тверда від думок, що пішов із городища, нікому не сказавши, куди й чи надовго?

І хотів би Чеслав наразі промовчати, та не міг — батькові відповідати треба.

— Я вже не дитя нерозумне, — спалахнуло обличчя юнака.

Чеслав не хотів брехати батькові, але правду сказати про своє полювання зараз не наважувався. Не час був.

— Отож то. Дитя побив би, повчив уму-розуму та й годі, — від синівської впертості гнів Велимира уже був готовий виплеснутися назовні, але він ще намагався вгамувати його. — Не сам живеш — у родині, у громаді. І я повинен знати, де ти пропадаєш.

— Тож я вже давно на полювання сам ходжу.

— І я знав завжди про це! — все-таки не стримався й хряпнув кулаком по столу Велимир.

— Ой, а чого це ви в темряві сидите? — до будинку ввійшла Болеслава.

Наблизившись до вогнища, вона підкинула хмизу. Від вогню, що отримав свіжу поживу, одразу зробилося світліше. Від нього жінка скіпкою запалила плошку з жиром, що правила за свічник.

Болеслава була сестрою Росави, другої дружини Велимира, матері Чеслава. Життя розпорядилося так, що голові Роду не щастило з дружинами. Першу, матір Ратибора, задерла в лісі ведмедиця, коли баби по гриби ходили. Вони випадково натрапили на клишоногу з дитинчатами, і та кинулася на жінку, оберігаючи своїх малят. Отак малолітній Ратибор залишився без матері, а Велимир — без дружини.

Переживши втрату, Велимир узяв собі другу жінку — Росаву. Через якийсь час вона зрозуміла, що носить під серцем дитя. Велимир радо зустрів цю новину. З першою дружиною їх з’єднали, коли вони були ще зовсім юними й мало що розуміли у своїх почуттях. Були молоді, і їх просто тягло одне до одного, повних сил і бажання.

Другу дружину Велимир обирав уже сам, довго придивлявся, об’їжджаючи сусідні селища та хутори. І нарешті знайшов. Видна собою Росава запала йому в душу одразу, але він вичікував якийсь час, перевіряючи, чи не примхи це. Він ставився до неї із захопленням і ніжністю — почуттями, що їх рідко виявляли до жінок його родичі. Він жалував її! Тендітна, на відміну від більшості жінок племені, міцно збитих і сильних, Росава нагадувала Велимирові квітку лісової конвалії.

Коли молодій жінці настав час