Читати книгу - "Таємничий острів"

Довідавшись, що його хазяїна взято в полон, Наб, не вагаючись, залишив Массачусетс, прибув до Річмонда і спритно й хитро, двадцять разів ризикуючи життям, зумів проникнути в обложене місто. Немає слів, щоб змалювати радість Сайреса Сміта, коли той побачив свого служника, та щастя Наба, котрий віднайшов свого улюбленого хазяїна.

Отож хоча попри всі труднощі Наб і зумів пробратися в Річмонд, утекти звідти було далеко складніше, бо полонені федеральної армії перебували під пильним наглядом. І лише надзвичайно сприятливий збіг обставин міг дати змогу здійснити таку спробу втечі, котра мала б хоч найменші шанси на успіх. Однак сприятливі обставини не виникали, і створити їх було ой як не просто!

Тим часом Грант вів рішучі воєнні дії і здобув перемогу в запеклому бою під Петерсбургом. Але об’єднані сили його армії та військ Бутлера і далі не могли здолати оборони обложеного Річмонда. Отож ніщо не провіщало близького звільнення в’язнів. Прикрі будні ув’язнення не давали журналістові ніякої поживи для написання заміток, і він уже не витримував свого животіння. Його пойняло єдине бажання: будь-що вирватися з неволі в Річмонді. Кілька разів він робив спроби до втечі, але щоразу наштовхувався на нездоланні перешкоди.

А облога міста не припинялася, і якщо згадані полонені гаряче прагнули втечі, аби повернутися до армії Гранта, деякі із захисників міста, що давно перебували в облозі, не менш гаряче прагнули вирватися з Річмонда, аби приєднатися до армії сепаратистів; серед них був і якийсь Джонатан Форстер, запеклий прибічник південців. Справа в тому, що не тільки полонені федералісти, а й самі його захисники не мали змоги покинути Річмонд, бо армія північних штатів оточила місто з усіх боків. Губернатор Річмонда вже давно втратив зв’язок з Генералом Лі, котрому вкрай потрібно було повідомити про стан міста і закликати швидше рушити свою армію на допомогу обложеним. І саме Джонатанові Форстеру спало тоді на думку скористатися аеростатом, аби перетнути лінії федеральних військ і таким чином дістатися табору сепаратистів.

Губернатор дав згоду на таку спробу. Незабаром було виготовлено аеростат і надано його Джонатану Форстеру, який із п’ятьма супутниками мав піднятися на ньому в повітря, їх забезпечили зброєю на випадок зіткнення з ворогом під час приземлення та запасом харчів, якщо доведеться довго перебувати в повітрі.

Виліт аеростата був призначений на 18 березня. Його мали здійснити вночі, і при західному вітрі середньої сили аеронавти розраховували за кілька годин досягти штаб-квартири генерала Лі.

Але північно-західний вітер виявився набагато дужчим, ніж сподівалися. З раннього ранку 18 березня стало ясно, що насувається ураган. Незабаром здійнялася така буря, що відліт Форстера мусили перенести, — надто небезпечно було віддати аеростат на волю розбурханої стихії.

Наповнена газом повітряна куля зависла над центральним майданом Річмонда, готова піднятися в небо, як тільки трохи вщухне вітер, і все місто нетерпеливилося, бачачи, що погода не кращає.

Вісімнадцятого і дев’ятнадцятого березня буря не затихала ні на хвилину. Обслузі аеростата ледве вдавалося вберегти, від пошкоджень кулю, яку шарпало і хилило до самого долу.

Минула ніч з 19 на 20 березня, але на ранок ураган ще подужчав. Відліт був неможливий.

Того дня на одній з вулиць Річмонда до інженера Сайреса Сміта підійшов незнайомець, смаглявий велетень із жвавими очима, що часто кліпали, та добродушним обличчям. То був моряк на ім’я Пенкроф — північноамериканець, котрий плавав по всіх морях світу і побував у всіх найнеймовірніших бувальцях, які тільки можна собі уявити. Нічого й казати: натуру він мав заповзятливу, відчайдушну і нічому не дивувався. На початку року Пенкроф приїхав у справах до Річмонда із Нью-Джерсі з п’ятнадцятирічним хлопцем, Гербертом Брауном, осиротілим сином свого капітана, а любив він цього хлопця як рідного. Не змігши залишити місто перед облогою, він на своє велике невдоволення опинився замкнутим в Річмонді й прагнув також лише одного: вирватися звідти будь-як. До нього докотилися чутки про інженера Сміта. Пенкроф знав, що той рішучий чоловік також невтримно рветься на волю. І ось на третій день бурі Пенкроф сміливо підійшов до інженера і без зайвих слів спитав:

— Пане Сміте, вам ще не обридло сидіти в Річмонді?

Інженер пильно подивився на незнайомця, що несподівано заговорив до нього, а той стиха додав:

— Пане Сміте, ви втекти хочете?

— Коли?.. — миттю озвався інженер, і можна впевнено сказати, що ця відповідь зірвалася у нього з язика мимохіть, бо він іще не встиг навіть розгледіти незнайомця, котрий звернувся до нього з цим запитанням.

Але, уважно подивившись у відкрите морякове обличчя, він уже не мав сумніву, що перед ним чесна людина.

— Хто ви такий? — уривчасто запитав він.

Пенкроф сказав, хто він такий.

— Гаразд, — промовив Сміт. — А яким чином ви пропонуєте мені тікати?

— А ось на цій ледачій кулі, яку покинули хтозна-навіщо. У мене таке враження, що вона тільки нас і чекає!..

Моряк не мав потреби розтлумачувати свій план далі. Сміт зрозумів із півслова.

Він ухопив Пенкрофа за руку й квапливо повів до свого помешкання.

Там моряк докладно виклав йому невигадливий простий план. Єдине, чим вони ризикували, це життям. Щоправда, ураган лютує, наче знавіснів, але такий вправний і відважний інженер, як Сайрес Сміт, і за такої погоди зумів би дати раду аеростатові. Якби він, Пенкроф, знав, як керувати кулею, то, не вагаючись, вилетів би звідси разом із Гербертом, звичайно. А щодо бур, то він їх бачив-перебачив за свій вік!

Сайрес Сміт слухав моряка, не кажучи й слова, але очі його загорілись. Ось той омріяний щасливий збіг обставин! Він був не з тих, хто проминув би таку нагоду. План украй небезпечний, але здійсненний. Хоч на майдані встановлено варту, вночі під прикриттям темряви можна пробратися до аеростата, прослизнути в гондолу, а потім обрізати канати, що тримають її біля землі. Звичайно, вони важать власним життям, але, з другого боку, їм може й пощастити. От якби не ця буря…. Хоча тоді аеростат давно вже вилетів би, і таку жадану для усіх нагоду було б втрачено назавжди.

— Скількох людей ви хотіли б узяти з собою? — запитав моряк.

— Двох: свого друга Спілета і служника Наба.

— Значить, вас троє, — підсумував Пенкроф. — З Гербертом і зі мною — п’ятеро. А на кулі мали летіти шестеро…

— Домовились. Полетимо! — твердо сказав Сайрес Сміт.

Сказав це не лише від свого імені, а й від імені журналіста; проте той був не з боягузів, і як тільки довідався про план