Читати книгу - "Знахар"

Удар упав на нього так несподівано, що й досі це здавалося чимсь нереальним, якоюсь глухою погрозою чи пересторогою.

Читав:

«…на жаль, я ніколи Тебе не кохала…»

І далі:

«Мене втомлювало й великосвітське оточення, і багатство, і Твоя слава…»

— Як же це так? — простогнав він. — Чому? Чому це сталося?..

Намарно він силкувався усе це збагнути. У мозкові було одне: пішла від нього, покинула, забрала дитину, кохає іншого. Жодне пояснення до нього не доходило. Він бачив лише голий факт, дикий, неправдоподібний, гротескний.

Надворі насувалися ранні осінні сутінки. Вільчур підійшов до вікна й перечитував Беатиного листа, сам не знаючи, укотре.

Раптом у двері постукали, і Вільчур здригнувся. На мить його охопила безумна надія.

«Це вона! Повернулася!..»

Та вже за мить зрозумів, що цього не буде.

— Заходьте, — хрипким голосом озвався професор.

До кімнати ввійшов Зигмунт Вільчур, його далекий родич, голова апеляційного суду. Вони підтримували доволі близькі стосунки й часто гостювали одне в одного. Поява Зигмунта в цю хвилину не могла бути випадковою, і професор відразу здогадався, що його телефоном про все повідомила Міхалова.

— Як твої справи, Рафале? — озвався Зигмунт енергійним і привітним тоном.

— Добре, а ти як ся маєш? — Вільчур простягнув руку.

— А чого ти сидиш отак у сутінках? Можна? — і не чекаючи на відповідь, крутонув вимикач. — Та й холодно ж тут, собача осінь. Що я бачу! Дрова для каміна! Немає нічого кращого, ніж камін. Накажу Броніславові розпалити…

Він прочинив двері й гукнув:

— Броніславе! Будь ласка, розпаліть камін.

Лакей скоса зиркнув на свого господаря, підняв з підлоги покинуте хутро, розпалив вогонь і вийшов. Сухі дрова швидко спалахнули. Професор непорушно стояв біля вікна.

— Ходи-но, сядьмо тут, побалакаймо, — Зигмунт підштовхнув його до крісла біля каміна. — Ну, от. Тепло — пречудова річ. Ти ще молодий і не здатний цього оцінити. Але мої старі кістки… А що це ти — не в клініці? Байдикуєш нині?

— Так… Так склалося.

— А я саме телефонував, — продовжував пан голова, — телефонував до клініки. Хотів було забігти, щоб порадитися з тобою. Починає мені дошкуляти ліва нога. Боюся, чи не ішіас воно…

Професор сидів мовчки, але до його свідомості доходили хіба що поодинокі слова. Проте спокійний, погідний голос Зигмунта вплинув на нього, і він зосередив думки, поєднав, склав у якусь майже реальну картину дійсності. Здригнувся, коли родич змінив тон і запитав:

— А де ж це Беата?

Обличчя професора скам’яніло й він насилу відповів:

— Вона поїхала… Так… поїхала… Поїхала… за кордон.

— Нині?

— Нині.

— Це доволі несподівано, га? — знехотя зауважив Зигмунт.

— Так… так. Я її відіслав… Розумієш, виникли певні справи, і через це…

Він говорив так натужно, а на обличчі вимальовувалося таке страждання, що Зигмунт квапливо підтвердив якнайдоброзичливішим тоном:

— Розумію. Звичайно. Проте бачиш, на сьогоднішній вечір ви розіслали запрошення. Треба б усіх повідомити й скасувати гостину… Дозволиш мені цим зайнятися?

— Будь ласка…

— От і чудово. Гадаю, Міхалова має список запрошених. Я візьму в неї. А ти вчиниш найкраще, якщо ляжеш спати. То як? Не хочу тобі більше морочити голову. Ну, до побачення…

І простягнув руку, але професор цього не помітив. Зигмунт поплескав його по плечу, на мить ще зупинився у дверях і вийшов.

Вільчур отямився, коли клацнула клямка. Помітив, що досі стискає в руках Беатиного листа. Зібгав його в маленьку кульку й жбурнув у вогонь. Полум’я відразу лизнуло її, вона зажевріла, мов червоний пуп’янок і спопеліла. Від неї вже давно й сліду не залишилося, дрова в каміні перетворилися на купку вугілля, і тоді професор протер очі й підвівся. Повільно відсунув крісло й роззирнувся навколо.

— Не можу, я не можу тут витримати, — безгучно прошепотів він, вибігаючи до передпокою.

Броніслав схопився зі стільця.

— Пане професоре, ви кудись виходите?.. Куртку чи тепле пальто?

— Однаково.

— Надворі лише п’ять градусів. Гадаю, краще тепле, — вирішив лакей і подав пальто.

— Рукавички! — вигукнув він, вибігаючи за господарем на ґанок, проте Вільчур більше його не чув. Він уже був на вулиці.

Кінець жовтня цього року був холодний і дощовий. Сильний північний вітер здирав рештки передчасно пожовклого листя з гілок дерев. На тротуарах хлюпотіла вода. Нечисленні перехожі йшли, піднявши коміри й нахиливши голови, щоб захистити обличчя від дрібних колючих краплин дощу або ж обіруч стискали парасолі, які раз по раз рвучко шарпали пориви вітру. З-під коліс поодиноких автомобілів розліталися каламутні бризки, коні візників пленталися ліниво, а з піднятих верхів екіпажів, що тьмяно поблискували при світлі жовтих ліхтарів, стікали струмені води.

Доктор Рафал Вільчур машинально застебнув пальто й попрямував куди очі світять.

«Як вона могла так вчинити! Як могла!» — повторював він подумки. Невже не усвідомлювала, що позбавляє чоловіка всього, забирає в нього сенс і мету його існування? І чому?.. Бо зустріла когось… Якби ж то він принаймні знав його, якби був упевнений, що той здатен її оцінити, не скривдить Беату і зробить її щасливою. У листі було тільки його ім’я: Янек.

Вільчур заходився в думках пригадувати близьких і далеких знайомих. Нікого такого не знайшов. Може, то якийсь голодранець, шахрай, пройдисвіт, який покине її за першої ж нагоди. Який-небудь вправний спокусник, що одурив її, наплів казна-чого, звабив брехливими зізнаннями в коханні й обіцянками. Певне, чигав на її гроші. Що станеться, коли він переконається, що Беата не взяла навіть своїх коштовностей?.. О, це напевне дуже спритний негідник. Так, його потрібно розшукати, запобігти цьому, доки ще є час. Треба зажадати від влади, від поліції, аби їх шукали. Поширити скрізь інформацію, розіслати детективів…

Ця думка примусила його зупинитися й роззирнутися довкола. Він був у центрі міста. Пригадав собі, що десь тут поблизу, на якомусь із перехресть він колись, проїжджаючи, бачив вивіску комісаріату поліції.

Рушив у тому напрямку, проте за кільканадцять кроків завернув.

— І що з того, коли її й знайдуть? Вона ніколи не повернеться до мене.

Адже вона чітко написала, що не кохає, що її мучила його начебто вищість, його багатство, його слава… певне, і його кохання. Беата була настільки делікатною, що не сказала цього навпростець… Хіба ж він має право засуджувати її, вирішувати за неї її долю? А якщо вона вибере вбоге життя з тим іншим?.. Як можна переконати жінку повернутися до нелюбого, до ненависного чоловіка?.. Зрештою, може він занадто поквапився, вирішивши, що його суперник — такий собі покидьок суспільства й жадібний шахрай?..