Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Робота над шафою тривала цілий місяць. Не можна було допустити, щоб шафа привернула увагу хай рідкісних у цих стінах, але цілком імовірних співробітників. Відкриття входу мусило бути легке, безшумне, швидке, і — головне — застраховане від несподіванки. Щоб не було, як у тих ідіотських фільмах: думає-гадає герой, нічого не виходить, уже й смерть близько; потім випадково спирається плечем на вирізьблену з каменя троянду — і важка стіна зі скреготом відсувається, розкриваючи запавутинений вхід (чи вихід). Коли Губченко бачив такі кадри, його просто до сказу доводила недоумкуватість героїв. Там же з першого погляду зрозуміло, де шукати потайну кнопку чи важіль, чи що там іще може бути.

Ускладнювало роботу й те, що спершу все треба продумати, зробити креслення, виготовити окремі вузли й частини, й тільки потім дуже швидко зібрати всю конструкцію, щоб ніхто з випадкових зайд не застав його за роботою й не помітив змін в інтер’єрі.

Нарешті цей етап лишився позаду. Почалося вже легше: провести електрику до заповітного закапелка, зробити там ремонт. На цьому етапі найважче довелося з витяжкою. Ясна річ, у невеличкій кімнатці без вікон і дверей довго не попрацюєш — там збереться стільки вуглекислого газу, що так у ній назавжди й залишишся, як один безумний винахідник із книжки улюбленого в дитинстві письменника. Придумав бомбу з вуглекислим газом, вона мимохіть вибухнула, й він завмер назавжди за стіною з велетенського збільшувального скла. Та зрештою й витяжка була готова — дуже дотепна й зовсім непомітна ззовні.

А потім почалося: з кожним днем роботи над МГ доводилося прилаштовувати верстак, верстати, стенди… Все це ніяк не могло вміститися в комірчині, більшу частину якої займала прозора капсула. Губченко намагався виготовляти деталі в різних місцях — і так, щоб ніхто не здогадався, навіщо такий несподіваний профіль потрібен. Щось робив на дачі, щось в інститутських майстернях.

Тут уже уникнути свідків неможливо. Кожному з них на кожну окрему деталь, на кожен вузол треба було вигадати правдоподібну легенду, бо люди раз у раз розпитували, що це таке дивне ти вариш (точиш, паяєш, фальцюєш, фрезеруєш), Губченку?

Найгірше ж те, що ця робота забирала весь час. Із видавництва телефонували мало не щодня — він зірвав усі мислимі графіки, завдав збитків, пустив з торбою попідтинню, зарізав, задушив, знищив і т. д., і т. п.

Потім перестали дзвонити, тож він уявляв собі, що доведеться шукати нового видавця, коли знову захочеться писати. Поки що не хотілося, тож він цим легковажив. То більше, що проблем у роботі над МГ виникало чимало.

Часто звертатися до Тихолоза Губченко не міг: розвивати версію про ремонт на дачі довго не вдасться. Та й потреби його дедалі більше відходили від шпалер і цементу.

Губченко був перфекціоністом. Якщо в процесі роботи він бачив, що те саме можна зробити краще, невтомно переробляв зроблене або й узагалі починав спочатку, відмовляючись від готових блоків та вузлів. Ця його риса постійно конфліктувала з прагненням працювати за раніше визначеним планом. І жодна сила перемогти в конфлікті не могла. Втім, подібне з ним, зрозуміло, було не вперше. Раніше, коли він задумував, наприклад, засклити балкон, ця робота розтягувалася на тижні, й дружина обурено вимагала прийняти нарешті остаточне рішення й закінчити розгардіяш.

— Ти ж ніколи його не засклиш. Знайшов собі розвагу!..

Тож досвід привчив його до своєрідного компромісу, який зазвичай іще більше дратував дружину. Коли Губченко знаходив нове вирішення замість ухваленого раніше, насамперед брався за план і переробляв його. Звісно, це дуже затримувало рух уперед, але Губченко був переконаний, що без плану працювати не можна.

Такий педантизм робив його спорідненою душею з Тихолозом, зустрічей з яким він не міг уникнути. Дуже ризикував, звичайно, але куди ж без нього! Зміни у плані вимагали нових деталей, матеріалів, і далеко не все можна було знайти на базарі. Губченко регулярно відвідував і Караваєві, і «Юність», і Борщагівку, але часом доводилося звертатися й до Костянтина Остаповича, намагаючись брати в нього речі, які нічого б не підказували, які нелегко було б об’єднати у щось ціле. Одного разу це, наприклад, були плати комп’ютерної пам’яті, а наступного — дверні завіси.

У Тихолоза була ще одна щаслива риса: він рідко ставив запитання. Та й то дуже делікатно. Можна було не відповідати, щоб не брехати. Приходить, скажімо, Губченко по реле часу, а Тихолоз, ніби й так усе розуміючи, каже:

— Сусід у мене поставив таке на свого горбатого запорожця. Скільки його пам’ятаю, знай воловодиться з цим дивом техніки. Так що він утнув. Оце приходить о восьмій ранку до машини, а вона вже чверть години як завелася й салон обігріла. Кажу, запатентуй, бабла навариш. Тільки рукою махає: нема в мене стільки часу, каже…

Тут тобі й приховане запитання, навіщо Губченку реле, й здогад про те, що той працює над новим винаходом, і цікавість: чи буде патентувати… Губченко щоразу з останніх сил стримувався, щоб не клюнути на провокацію й не розпочати ділитися своїми міркуваннями з приводу бодай одного з запитань.

Переводив здебільшого мову на політику й філософію — не на Канта й Бердяєва, звісно, а на, так би мовити, філософію життя. Розмовляти з Остаповичем було цікаво. На кожну проблему, яку вони обговорювали, той мав у запасі промовисту історію.

— Чув, що там із боєприпасами трапилося? — закручував балачку Губченко.

— А що ж вони хотіли! — запалювався Остапович. — От дивись: у мене є човен. Купив іще до зміни парадигм.

— Ти що, рибалка?

— Та нє. Так, думав, вивезу родину на Дніпро, на острів кудись у вихідні… Не в тому річ. Ото як купив, знайшов місце на РОПі, почав ходити туди — майже кожного вихідного. Там багато таких сухопутних моряків. Ото приходять, щось там до обіду почистять, пофарбують, мотор поперебирають… А тоді так помалу сходяться до краю, до верб. Там такі вербові зарості над водою — фантастика. Ти не уявляєш, в них соловей живе. Ото ми горілочку попиваємо, теревені правимо, а він аж заходиться. Прямо тобі в місті — уявляєш! Там п’ятдесят метрів до автобусної зупинки. Ну, може, сто. І — соловей! Бува, мовчки сидимо хто на чому, слухаємо.

— А який же сенс у човні? Якщо ви там усі