Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

було портів, кабель необхідної довжини, лишалося тільки підключитись. Єдиною проблемою була старезна шафа, мабуть, ровесниця Академії наук. Вона вщерть була напхана старими запорошеними теками з протоколами засідань профкому, планами роботи на четверту п’ятирічку й звітами про громадську роботу працівників відділу. Щоб пропустити кабель за шафою, її слід було відсунути хоча б на двадцять сантиметрів.

Сподіватися на чиюсь допомогу було марно, бо колеги з’являлися в лабораторії тільки в дні зарплати, та ще хіба в когось був день народження — відзначити його в колі трудового колективу вважалося священним обов’язком кожного.

Несамовито чхаючи й кашляючи від хмари пилу, Губченко повиймав усі до одної теки, порозганяв неляканих павуків і наліг плечем на стінку шафи. Вона без особливого бажання посунулася, щось невдоволено рипнувши. А за нею відкрилася глибока ніша, в якій пискнув сполоханий пацюк.

Пацюків Губченко не любив, тож не одразу зайшов до комірчини: спершу притяг переноску, ввімкнув лампочку й уже з нею обстежив брудне порожнє приміщення з облупленим тиньком і гостинно розкритою норою в кутку. Мабуть, колись хтось робив ремонт у їхньому інституті — багато років тому і навіщось збудував цю неправильної форми кімнатку, в яку навіть пристойної шафи неможливо було поставити. А може, ще раніше архітектор ніяк не міг упоратись із власним задумом, тож не придумав нічого кращого, як завершити свій кострубатий проект такою ж кострубатою нішею.

Покрутившись серед цього п’ятикутного закапелка, Губченко прийняв рішення. А вже план його реалізації обмірковував за своїм робочим столом, із задоволенням використовуючи для цього новий комп’ютер.

Найдорожчий могорич

Таких пунктуальних людей, як Тихолоз, Губченко більше не зустрічав у своєму житті. Костянтин Остапович працював комірником. У більшості інших інститутів це означало б «не працював». Ну, хто такий комірник? Людина, до якої приходиш із підписаною заявкою, там є чотирнадцять пунктів: матеріали, прилади, інструменти тощо. Вона дивиться в заявку й думає, як би так тобі дати не все, але щоб ти зміг викрутитися, щоб пішов якщо й не задоволений, то принаймні не розгніваний. Бо як людина йде з комори не на своє робоче місце, а до начальства скаржитися, то це означає, що комірник — людина не на своєму місці.

І навпаки, якщо комірник видає все зазначене в заявці, то він знову ж таки не на своєму місці. Бо так у нього незабаром нічого не залишиться в коморі: навіть у раньші часи інститут фінансували непогано, але ж це була радянська установа, а в радянській установі просто не могло не бути дефіциту на найнеобхідніше. Тож у такому випадку комірник не зможе задовольнити інших заявок, і наступний працівник піде від нього куди? До начальства. Це робота, що не терпить крайнощів. Тут потрібна мудрість і зваженість. Без цих якостей не втримаєшся на посаді.

Причому пунктуальність — не дуже добра риса для комірника. Адже в пунктуальної людини все завжди лежить на своєму місці, все оприбутковане, все збережене й доглянуте. В цьому й небезпека. Уявіть, що комірник пішов у відпустку. Всі люди ходять у відпустку принаймні раз на рік. А без комірника інститут місяць не проживе. Це без директора можна прожити місяць. Та й без науковців, як нині з’ясувалося, теж можна обійтися.

У них в інституті навіть ходив такий анекдот: іще за радянських часів, коли люди справді тут займалися наукою, коли найкращі сили ще не втекли за кордон, коли однією з найголовніших державних вимог було дотримання виробничої дисципліни, а другою (чи першою?) — режимної секретності. Тоді, побачивши, що наукові співробітники не сидять по своїх лабораторіях, а тиняються коридорами, стовбичать у перекурнях і правлять теревені, директор закупив двох тигрів і випустив їх в інститутські коридори, щоб люди повернулися до роботи. І все воно було б добре, якби один із тигрів не з’їв прибиральницю тітку Параску. Розібралися, з’ясували все, засудили тигра, посадили в зоопарк. Прийшов другий звір його провідати й каже:

— Дурень ти дурень. Придумав кого з’їсти — тітку Параску! Я от щодня по науковому співробітнику з’їдаю — ніхто й не помічає.

Так само й без Тихолоза, як без прибиральниці. Йде він у відпустку, на його місце саджають тимчасово когось із лаборантів — хто не встиг відкрутитися, і той працює.

Підміняти Тихолоза дуже просто — у нього все на місці, кожен бовдур розбереться. Тож неминуче може виникнути запитання: а чим же цей Костянтин Остапович такий цінний, що за нього треба так триматися? Зворотний бік пунктуальності.

Може, й вижив би його хтось, якби нагодився охочий на це місце. А на таку посаду хто ж претендуватиме! Щодня на роботі, на виду. З ранку до вечора треба сидіти в коморі. Подібний режим і раніше в наукових інститутах був не до шмиги — для наукового співробітника головне вчасно виконати планову тему, а не стирчати на робочому місці. А коли почалися зміни парадигм (це так Тихолоз казав), то й поготів. Не кажучи вже про зарплату: вона навіть не смішна. Хто за такі гроші сидітиме з дев’ятої до шостої в інституті? Ніхто. Та й місць у відділах і лабораторіях на всіх немає. Працівників більше, ніж стільців у кабінетах.

Коли Губченко прийшов до Остаповича з заявкою (директор підписав не читаючи, що не могло не потішити нашого героя), Тихолоз тільки пробіг очима по списку й осміхнувся. Губченко зрозумів, що викритий. Справді, як пояснити необхідність шпалер, клею, фарби для підлоги та цементу, він не знав.

— Ремонт удома затіяв?

І Губченко вхопився за цю підказку.

— Та на дачі треба трохи лад навести. З мене могорич.

— Само собою, — відповів Тихолоз і пішов у хащі стелажів збирати все необхідне.

Уперше в житті Губченко побачив, як Тихолоз видав за списком усе, що в нього просили. Він здивувався, але не дуже. Костянтин Остапович — теж людина, тож розуміє, що таке сьогодні, з цими цінами, робити ремонт. Могорич, звичайно, він поставить. Але не тільки. Він поставить такий могорич, на який Тихолоз навіть не сподівався. Губченко зробить Тихолоза першим.

Ремонт не закінчується ніколи

Треба знати Губченка, щоб зрозуміти, чому він так довго ремонтував ту кімнатку. Взагалі-то прибрати, забетонувати пацючий лаз, наклеїти шпалери й пофарбувати підлогу — діло нехитре й недовге. Це кожному зрозуміло. Кожному — тільки не Губченку. Бо спочатку слід було зробити кімнату легкодоступною. Необхідно було забезпечити надійний і від усіх прихований вхід.

Найменше йому хотілося, щоб хтось про цю комірчину довідався. Таку знахідку віддавати він не мав наміру. Всі війни на землі