Читати книгу - "Вогнем і мечем"

школи були замахом на святе: вони «піддавали сумніву право на існування народу». Вказуючи на внутрішні причини занепаду Речі Посполитої, ці історики, на думку письменника, шкодили духові народу, підривали його моральні підвалини. Адже народ повинен мати почуття національної гідності і бути переконаним, що він має право на незалежність, а неволя для нього є таким злом, з яким ніколи внутрішньо не можна погодитися. На таке болісне переживання того факту, що колись потужна держава одного дня перестала існувати, яке розрослося до рівня національного комплексу, Сенкевич не міг не відреагувати своєю творчістю. І всі ті недуги, які були причиною політичного, суспільного та культурного падіння Польщі, він освітлює своїм поетичним сприйняттям, гучними фразами про культуру та цивілізацію. Проте нація, за нечисленними винятками, не помітила ані зображення станової та національної ексклюзивності, ані апофеозу шляхетства, ані презирства до класу землеробів, ані зображення застосування жорстоких методів у випадках спротиву проти насилля панівних станів, на що так гостро відреагував Антонович. Сенкевич обрав найгіршу, з точки зору придатності для «укріплення сердець», епоху, огидне, з точки зору гуманістичних та народних ідеалів, він змалював як привабливе чи щонайменше комічне. І при цьому, як це не парадоксально, Трилогія стала визначником національної ідентичності та національної свідомості періоду бездержавності! Такий хід дослідники вважають типовою компенсаційною терапією, типовим лікувальним методом, який застосовується у груповій терапії. Замість комплексу нижчовартості тогочасного польського суспільства пропонувався комплекс бундючної самовпевненості. Адже те, що польське суспільство знайшло вихід у катастрофічній історичній ситуації, було надзвичайно важливим «зміцненням сердець» для тогочасної польської спільноти, яка переживала «шок» після повстання 1863 року. Сенкевич прийшов із «доброю звісткою» у такий момент, коли досить відчутною стала втома від позитивістських гасел. А роман «Вогнем і мечем» із його некритичним сприйняттям історії та типових рис польського національного характеру має ознаки надзвичайно компенсаційного твору, де всі перегини спрямовані на свого роду лікування психологічних комплексів. Настрій польського суспільства через двадцять років після січневого повстання був аж надто сповнений зневіри у власні сили, критицизму щодо минулого, пошуку національних вад.

У 80 – 90-х роках ХІХ століття стався антипозитивістський злам. Культурний дискурс епохи можна визначити словами: збереження, захист (з цензурних міркувань не можна було прямо говорити про відродження державності), народ, нація, національна ідентичність. На цьому полі зіткнулися дві концепції збереження поляків як нації: позитивістська, яка вбачала шляхи збереження національної ідентичності та нарощування сили опору проти загарбників через цивілізаційний розвиток та демократичні суспільні зміни, і консервативна, що черпала зразки до наслідування в минулому, в традиції, головна цінність котрої вбачалася в державному існуванні нації. Консерватори користувалися історично забарвленим патріотичним лексиконом, а також репертуаром з національної та романтичної міфології. На їхню думку, релігійні почуття, історична традиція та національні звичаї становлять силу суспільства і тільки вони могли на той час морально зміцнити поляків. Таким чином, аби зіграти на народно-патріотичній струні, потрібно було однозначно показати зовнішні загрози і силу національного опору в умовах катастрофи. Адже для нації, яка не мала власної державності, а відтак і школи, «історичний роман міг бути антидотом, протиотрутою від дії чужого шкільництва…»[7] Так само Сенкевича сприймали і в часи ПНР – як виявлення свого роду протесту проти системи. У 40 – 60-ті роки вчені розгорнули цілу кампанію на захист письменника, і в результаті в період активного будівництва соціалізму вийшло повне академічне видання творів Сенкевича! Тільки в сучасній Польщі шалена популярність Сенкевича у зв’язку з суспільними змінами дещо зменшилася: від патріотичних емоцій поляки перейшли до більш вдумливого прочитання своєї класики.

Надзвичайно вдалою була ідея історичного роману, який би звертався до минулого з чіткою тенденцією на створення великого і драматичного міфу минулого Речі Посполитої і намаганнями по змозі правдоподібно реконструювати історію XVII століття і тим самим воскресити її художньо-емоційною силою літератури. І тут є очевидними секрети письменницької майстерності Сенкевича. Його історичні картини виходили такими переконливими для польського читача тому, що були відображенням не стільки і не тільки минулого, а насамперед національної історичної свідомості. Автор, за його власними словами, намагався при зображенні предків «перевтілитися в їхній спосіб мислення» показати, що народ є «спільнотою багатьох поколінь, спільнотою живих і мертвих». Аналізуючи мемуари Пасека, Сенкевич писав: «Ми розуміємо цю душу через певного роду атавізм, бо ми люди однієї крові і кості…» Таким чином, роман «Вогнем і мечем» опинився в контексті польського історизму ХІХ століття. На його характер вплинули також і твори істориків. Сам Сенкевич вказував на визначальну роль двох дослідників історії XVII століття – Кароля Шайнохи та Людвіка Кубалі, твори яких відзначалися не тільки історичною фаховістю, а й літературністю та оповідною майстерністю. Це їм значною мірою письменник завдячує своїм баченням минулого.

Сюжет твору спирається на схему мотиву «кохання з перешкодами» з класичним трикутником, в якому дівчина (Гелена[8]), яку кохає польський шляхтич (Скшетуський), потрапляє до пазурів ворога і суперника (Богуна), але чинить йому гідний опір – і всі перипетії врешті закінчуються щасливо. Сенкевич, який сам колись іронізував з цієї схеми, авторами якої були Вальтер Скотт, а пізніше Олександр Дюма, зумів, однак, урізноманітнити її таким багатством епізодів, що у читача складалося враження, що він має справу з новою і свіжою ідеєю. Сенкевич володів надзвичайно пластичною наративною уявою, дуже чутливою до фізичної краси світу й людей, здатною створити такі образи, в реальність яких важко було не повірити.

Безкінечну серію мандрівних і воєнних пригод Сенкевич будував за зразками, запозиченими з «Іліади» та «Одіссеї», а також пізніших епічних жанрів, використовуючи такі прийоми, як надлюдські вчинки персонажів, які героїчно виплутувалися з будь-яких найскладніших ситуацій (чудовим прикладом тут може бути Скшетуський, котрий мусив змагатися за руку Гелени з несподіваними поворотами долі). Як свідчить листування письменника, беручись за написання своїх історичних романів, Сенкевич начитувався Гомера. Це знайшло своє втілення в художній мові як роману «Вогнем і мечем», так і всієї Трилогії (передусім в архаїзації й поетизуванні мовлення – як оповіді, так і героїв), в епічному стилі, у конструюванні персонажів, у схильності до масштабних описів облог, битв, де автор часто користувався так званими гомеричними порівняннями, зіставляючи в яскравому образотворенні воєнні подвиги з працею лісорубів чи селян.

У плані генології «Вогнем і мечем» важко назвати історичним романом у його прямому значенні. Це радше історико-пригодницький роман, який показує вигадані романні мотиви на тлі історичних подій. У своєму виконанні роман є майстерним поєднанням кращих традицій історичної прози Вальтера Скотта й Олександра Дюма, а також польської історичної романістики (Ю. І.