Читати книгу - "Вогнем і мечем"

Популярності Сенкевича сприяв іще один досить сміливий на ті часи крок – подорож до Америки. Письменник уже встиг зазнати смаку подорожування, об’їздивши пів-Європи, й Америка як країна, оточена екзотичним ореолом пригод і свободи, яка обіцяла безліч нових вражень, дуже приваблювала його, втомленого від тісного культурного світу Варшави і постійного клопоту заробляння на хліб. В Америці Сенкевич зупинився в Нью-Йорку, здійснив далеку подорож залізницею на Захід, надовго затримався в Каліфорнії.

В Америці Сенкевич зміцнив свої позиції популярного журналіста. Результатом його журналістської діяльності (а він продовжував бути кореспондентом «Ґазети Польської») став цілий цикл «Листів з подорожі до Америки», який дуже сприяв збільшенню кількості передплатників газети. Його американська кореспонденція довела, що, як не дивно, Сенкевич не тільки міг із зовнішнього, дистанційованого погляду європейця пильно спостерігати й глибше помічати культурні та соціально-економічні процеси в Америці, а й на їхньому тлі краще бачити й розуміти проблеми, які стосуються його власної країни, Польщі. Цей стан своєї душі письменник запам’ятав і пізніше, під час написання великих романів, намагався виїхати до Франції, Австрії, Італії, щоб у чужомовному й байдужому до нього й до його польських справ середовищі, у повному абстрагуванні від дійсності вслухатися в себе й записувати своє бачення польської історії.

Найважливішими художніми творами «американського» періоду були два оповідання – «Сахем» (1883) на індіанську тематику та «Ескізи вугіллям» – з проблем польського села. Героєм новели «Сахем» є індіанець, останній нащадок свого племені, який мусить заробляти на шматок хліба, співаючи в цирку для білих бойову пісню, з якою його предки йшли у переможний бій, – але дух уже мертвого народу настільки сильний, що пісня сіє паніку серед слухачів. В оповіданні «Ескізи вугіллям» Сенкевич радикально відступає від традиційних шаблонів літератури на селянську тематику: у трагічній історії, яка розігралася в селі Бараня Ґлова, письменник, далекий від сентиментальних ідеалізацій, майже по-натуралістичному зумів серед примітивізму, інтелектуальної темряви, безпорадності перед новими соціальними умовами показати моральну велич селянина. Завуальовано, з цензурних міркувань, але цілком зрозуміло для сучасника прозвучав і мотив січневого повстання. Ще більш майстерне володіння алюзією та символом Сенкевич виявив у іншому оповіданні – вже на польсько-американську тематику – «Ліхтарник». На прикладі долі одного польського емігранта Сенкевич показав силу романтичної поезії у збереженні національної свідомості поляків. Це вона об’єднує бездержавний народ і живить його надією на майбутнє воскресіння.

У 1878 році Сенкевич повертається до Європи, надовго затримуючись у Лондоні, а потім Парижі, і в наступному році постають такі твори, як «Через степи», «Орсо», «Янко-Музикант». Дедалі більше Сенкевича оточує атмосфера зацікавленості й захоплення. У цьому світському, привабливому чоловікові бачать нову зорю польської літератури, яка переживала кризу після смерті романтичних «пророків». Публічний успіх поєднується для письменника з приватним: у 1881 році він одружується з Марією Шеткевич; але, на жаль, подружнє життя тривало недовго – через чотири роки вона померла у Фалькенштайні біля Франкфурта.

У творчості та ідейних переконаннях письменника настав переломний момент, коли він, повернувшись на польську землю в 1879 році, знайшов спільну мову з консервативними колами. У Варшаві Сенкевич розпочав співпрацю з неоконсервативною «Нивою» Мсціслава Годлевського, а невдовзі став редактором «Слова». Він підтримував також тісні контакти з галицькими консерваторами (зокрема з Юзефом Шуйським та Станіславом Тарновським). Чи не найважливіша зміна, чи, радше, модифікація відбулася з його поглядами на національну проблематику. В одному зі своїх нарисів він писав, що «наше минуле… буде світити на всі часи блиском мільтонівського втраченого раю». У цьому випадку минуле є евфемічним вираженням незалежності Речі Посполитої, про яку не можна було говорити прямо з огляду на цензуру.

У 1883–1884 рр. Сенкевич друкує частинами роман «Вогнем і мечем» одночасно у краківському часописі «Час» та варшавському «Слові». Успіх твору перевершив усі сподівання. Це вказало Сенкевичеві правильний напрямок для подальших творчих зусиль. У такий спосіб протягом кількох наступних років письменник створює ще два романи, які, разом з «Вогнем і мечем», склали Трилогію – «Потоп» (журнальний друк 1884–1886) про шведську навалу та «Пан Володийовський» (1887–1888) про війну з турками. Незважаючи на певний схематизм і фабульну подібність усіх трьох романів, тогочасний читач «проковтував» їх з величезною насолодою, що свідчить про високий попит на літературу такого ґатунку у Польщі в кінці ХІХ століття. Передусім захоплювали колорит і пластика у творенні історичних персонажів, екзотика пригод, чарівність декорацій, ліричний патріотизм. Сенкевич просто живописав історію, як ніхто інший умів зацікавити читача неймовірними й авантюрними хитросплетіннями сюжетних ліній, утримувати його в постійному напруженні й підтримувати та підігрівати його інтерес до розвитку фабули, характерів героїв. Письменник був справжнім майстром побудови надзвичайно логічної, точної у своїх деталях сюжетної інтриги, раціонального використання кожного, навіть другорядного, персонажа чи події, які поєднувались із ліризмом і морально-патріотичною дидактичністю. Як визначив сам автор в останніх рядках роману «Пан Володийовський», Трилогію було написано «для зміцнення сердець», із думкою про поляків, які в часи національної неволі потребують яскравого, живого слова про подвиги своїх предків і колишню велич Речі Посполитої.

Після Трилогії її автор стає просто культовою фігурою. Разом з тим, Сенкевич нажив собі й чимало «ідейних» ворогів, які вже в епоху раннього модернізму розпалили так звану «антисенкевичівську кампанію» (Вацлав Налковський, Станіслав Бжозовський), закидаючи письменникові підігрування ендецькій ідеології «правих», угодницьку політику щодо загарбників, хворобливий романтичний синдром, який вганяє Польщу в «дитинство». Найбільшої критики зазнали два романи Сенкевича на сучасну тематику – «Без догмату» (1891) та «Родина Поланецьких» (1895), в яких автор з’явив читачеві образи декадента та «позитивного» героя – буржуа з міщанськими переконаннями і способом життя.

Найбільшу популярність у світі із творів Сенкевича здобув роман «Quo vadis» («Камо грядеши», 1896), за який автору було присуджено Нобелівську премію в 1905 році. В ньому відтворена широка картина Риму часів панування Нерона і початків християнства. Твір став матеріалом для численних фільмових і телевізійних адаптацій і переробок, оперних лібрето, його перекладено більш як на сорок мов світу. Письменницьку діяльність Сенкевича вінчає роман «Хрестоносці» (1900) – колоритний історичний образ часів середньовічної Польщі, а також чудова повість для молоді «В пустелі і в пущі» (1911).

За задумом Сенкевича, роман «Вогнем і мечем» мав стати реплікою в дискусії автора із краківською історичною школою, представники якої (професори Ягеллонського університету Юзеф Шуйський, Станіслав Смолка, Міхал Бобжинський) у своїх працях доводили, що причини занепаду польської держави були внутрішніми і полягали в тому неминучому розпаді, який був викликаний шляхетською анархією («золотою вольністю») та відсутністю політичної далекоглядності. У світлі аксіології Сенкевича погляди краківської