Читати книгу - "Чорнильна кров"

— Хай собі йде? — Баста голосно зареготав, але сміх застряг у його горлі.

За ними в лісі щось зашипіло, собацюра нашорошив вуха. Баста різко обернувся.

— Що це таке, чорт забирай? Проклятий недоумку, що ти випустив з книжки?

Фарид відчув, як Баста на мить послабив руку. Цього було достатньо. Хлопець так сильно вкусив Басту за руку, що аж відчув присмак крові.

Баста крикнув і випустив ножа.

Фарид штурхонув Басту ліктем у груди і побіг. Про паркан на узбіччі вулиці він зовсім забув. Хлопець перечепився і так боляче впав на коліна, що аж перехопило подих. Коли підвівся, побачив на асфальті папірець, аркуш, який забрав Вогнерукого. Вітер, напевно, відніс його ген по вулиці. З шаленим поспіхом Фарид схопив аркуш. «Тому речення про тебе я просто не прочитав. Зрозумів?» — відлунював Орфеїв голос. Фарид притиснув аркуш до грудей і побіг до дерев по той бік вулиці. Цербер гарчав і гавкав, та враз заскавулів. Щось моторошно зашипіло, і Фарид побіг швидше. Орфей закричав, страх зробив його голос пронизливим та огидним. Баста вилаявся, а тоді знову почулося шипіння, несамовите, як, у великих котів з колишнього Фаридового світу.

«Не озиратися! — думав він. — Біжіть, біжіть! — наказував він своїм ногам. — Нехай кіт зжере собацюру, хай він їх усіх позжирає — Басту і Сироголового разом з ним, — тільки біжіть!»

Зів'яле вогке листя між деревами приглушувало його кроки. Послизнувшись на крутому схилі, Фарид відчайдушно обхопив стовбур дерева, тремтячи притиснувся до нього і вслухався в ніч. А що, коли Баста почує, як він віддихується?

Схлипування вирвалося в нього з грудей. Фарид затис собі рота руками. Книжка, книжка в Басти! Хіба не він мав за нею дивитися — і як він тепер віднайде Вогнерукого? Фарид провів рукою по Орфеєвому аркушу, все ще притискаючи його до грудей. Вогкий і брудний, він був усією його надією.

— Агов, ти, маленький кусючий байстрюче! — Бастин голос прорізав нічну тишу. — Біжи-біжи, я все одно тебе дістану, чуєш? Тебе, Вогнежера, Чарівновустого та його гарненьку дочку і старого, який написав ці прокляті слова! Я вас усіх повбиваю. Одного за одним! Як оце я зараз розпоров чудисько з книжки.

Фарид не наважувався дихати.

«Ну ж бо! — подумав він. — Біжи далі. Баста тебе не бачить!»

Тремтячими руками він намацав стовбур наступного дерева, сперся на нього і подякував вітру за те, що той зашумів гілками та заглушив його кроки. «Як часто треба тобі повторювати? У цьому світі немає привидів. Одна з небагатьох переваг, яку він має». Він чув голос Вогнерукого, наче той ішов за ним. Знову і знову Фарид повторював ці слова, в той час як сльози бігли по обличчю, а колючки роздряпували ноги. Немає привидів, немає привидів!

Гілка вдарила його в обличчя, так сильно, що він майже скрикнув. За ним ідуть? Він нічого не чув, лише вітер. Фарид послизнувся і покотився вниз по схилу. Кропива обпекла ноги, реп'яхи заплуталися у волоссі. Щось стрибнуло на нього, пухнасте й тепле, і встромило йому носа в обличчя.

— Ґвін? — Фарид обмацав невеличку голову. Так, ось вони, маленькі ріжки. Він притулився обличчям до м'якого хутра куниці. — Баста повернувся, Ґвіне! — прошепотів він. — І в нього книжка! Що буде, якщо Орфей його зараз зачитає? Колись він точно повернеться, ти теж так думаєш, правда? Як же нам тепер попередити Вогнерукого?

Ще двічі Фарид натрапляв на дорогу, яка збігала вниз по горі, та не наважувався по ній іти, він краще далі продиратиметься по колючому чагарнику. Фарид не зупинявся. Лише коли перші промені сонця проникли крізь дерева і Баста так і не з'явився, Фарид зрозумів, що втік.

«Що тепер? — подумав він, лежачи в сухій траві і важко дихаючи. — Що тепер?»

І раптом він згадав інший голос, голос, який висмикнув його у цей світ. Чарівновустий. Авжеж. Лише він зможе зараз допомогти, він або його дочка. Меґі. Вони живуть у книгогризки, Фарид був там одного разу з Вогнеруким. Дорога довга, та ще й роздряпані ноги. Але він мусить дістатися туди швидше від Басти…

Повернення Вогнерукого

— У чому річ? — запитав леопард.

— Тут така глупа темрява, і все ж у ній стрибає безліч сонячних плямок.

Редьярд Кіплінґ. Як у леопарда з'явилися плями

На мить Вогнерукому здалося, ніби він ніде й не був, йому наснився поганий сон: прісний присмак, тінь на серці, і більше нічого… Ураз усе повернулося: знайомі звуки, що завжди були з ним, запахи, строкаті стовбури дерев у ранішньому світлі, тінь від листя на обличчі. Деяке вже кольорове (як і в тому світі, тут починалася осінь), проте повітря все ще приємне. Запахло перестиглими ягодами, зів'ялими квітами. Цей запах притлумлював відчуття. Білі, як віск, квіти виблискували в тіні дерев, голубі зірки на тонесеньких стовбурцях, настільки ніжні, що Вогнерукий ступав дуже обережно, щоб їх не розтоптати. Розлогий дуб, платани, ліріодендрони. Як високо вони сягають у небо! Він уже забув, яке велике може бути дерево, який широкий і високий його стовбур і розлога його крона, така, що під нею сховався б цілий загін лицарів. Ліси в тому світі такі молоді. Через них він почувався неймовірно старим, наче роки вкрили його, як попіл. Тут він знову молодий, ненабагато старший від грибів між корінням, ненабагато вищий від будяків і кропиви.

Але де хлопець?

Вогнерукий озирнувся, гукнув його на ім'я, ще раз і ще раз.

— Фариде! — Це ім'я за останні місяці стало близьким, наче власне. Ніхто не відповів. Лише голос вилунював між дерев.

Отже, таки сталося. Хлопець залишився там.

«Що ж він робитиме сам-самісінький? Та що вдієш? — подумав Вогнерукий і озирнувся востаннє. — У тому світі він дасть собі раду краще, ніж я. Гамір, швидкість, натовп — йому все це подобається. До того ж я достатньо його навчив, він грається з вогнем так само вправно, як і я. Так, хлопець дасть собі раду».

Але на мить радість зів'яла в серці Вогнерукого, як квітка біля ніг, а ранкове світло видалося блякле й неживе. Той світ знову його обдурив. Відпустив Вогнерукого після всіх цих років, але залишив собі єдине, до чого прив'язалося серце…

«Ну що ж, і чого це тебе навчить? — Вогнерукий клякнув на мокру від роси траву. — Бережи своє серце для себе. — Він підняв багряний листок, що виблискував у темному моху. — Таких листків