Читати книгу - "Голова Мінотавра"

Мокк обтрусив циліндр від снігу, насунув його на голову й глянув на Карен. Вона більше не всміхалася.

Бреслау, п’ятниця 1 січня 1937 року,

чверть по четвертій ранку

В обшарпаному готелі «Варшавський двір» на Антонієнштрасе 16 панувала неабияка метушня. Двоє поліцейських у мундирах тягли ноші з якимсь тілом, прикритим сірим простирадлом з печаткою патологоанатомічного інституту; біля рецепції Гельмут Елерс, поліційний фотограф і дактилоскопіст, складав штатив, а на сходах стояв судовий медик, доктор Зигфрід Лазаріус, який, жваво жестикулюючи, роздратовано пояснював кримінальному асистентові Ганзлікові, що він не в змозі встановити національність жертви, хіба та буде істотою чоловічої статі й жидом. Лише полковник Райнер фон Гарденбурґ, шеф VII відділу бреславського Абверу, який стояв на сходовій клітці між поверхами, не робив жодних рухів, окрім ритмічного піднесення до вуст довгої тонкої цигарки. Мокк помітив циліндри на головах усіх чоловіків, і тільки довгастого Зойффертового черепа прикрашав котелок. Простоволосим був лише тверезіючий портьє, що похитувався за стійкою рецепції, щохвилини змочуючи обличчя водою з миски. Усі присутні, окрім прибулих Мокка й Зойфферта, тримали в руках високі склянки.

— Добре, що ви вже тут, капітане Мокк! — фон Гарденбурґ привітав свого підвладного гучним голосом, вирішивши обійтися без новорічних побажань. — Випийте содової й огляньте тіло вбитої. Покажіть йому дівчину! — гукнув він до двох поліцейських, які, подолавши всі сходинки, поклали ноші із трупом перед Мокком.

«Цей ганноверець чудово вивчив мої звички, — подумав Мокк про свого шефа. — Він знає, що вранці після новорічного балу мене мучитиме похмілля». Підійшов до стійки рецепції, де стояли чотири сифони, міцно схопив один із них і щедро хлюпнув содової до склянки. Тоді глянув у червоні очі портьє, потім на сифони й зрозумів, що переоцінив Гарденбурґову турботливість. Кого під цю пору на Новий рік не мучить похмілля? Усі повернулися з новорічних балів, де добряче пиячили! Усі, крім цього мерзотника. Він кинув зневажливий погляд на Зойфферта. Ці каналії з Гестапо п’ють лише воду й не їдять м’яса, як і їхній ідол, жалюгідний австрійський фельдфебель.

— Попереджаю вас, капітане! — голос фон Гарденбурґа примусив замовкнути всіх. — Видовище жахливе!

Один з поліцейських відкинув простирадло й затулив очі долонею. Другий вийшов з готелю в супроводі Зойфферта й глянув на небо, з якого сипав густий сніг. Елерс відвернувся спиною до нош і почав швиденько збирати своє приладдя у великі шкіряні валізи. Фон Гарденбурґ закурив другу цигарку, а на лакованих Ганзлікових черевиках затанцювали плями світла: він притьма піднявся сходами і, стукаючи підборами, кудись заквапився. Лише доктор Лазаріус схилився над тілом і невідлучним недопалком сигари, наче указкою, почав тицяти в нього, звертаючи увагу на важливі деталі. Моккові, який слухав ті розумування, здавалося, що він от-от задихнеться.

— Це зовсім неважко, пане Мокку, — Лазаріус показував недопалком на червоне м’ясо між носом та оком, — видерти людині півщоки. Чоловік зі здоровими зубами може таке зробити без жодних зусиль. Він зовсім не повинен мати підпиляних гострих зубів, як люди-леопарди в Камеруні. Авжеж, це можна легко зробити…

Мокк одним духом вихилив склянку содової. Марно. Відчуття було таке, наче його рот був заповнений тирсою.

— Те, що ви тут бачите, — Лазаріусова сигара помандрувала до паху дівчини, — це злиплі від крові рештки дівочої пліви.

Капітан простежив за рухом докторової сигари й ураз відчув у роті смак усіх страв, спожитих під час новорічного банкету. Спершу виник смак булки з лососем, маринованого язика й рулетиків з оселедця, потім філе судака, спаржі із шинкою в желе й телятини з білими грибами. Усі ці наїдки мали присмак прогірклої олії. Він схопив сифон, підніс його до рота й натиснув на ручку. Содова хлюпнула на язик, а тоді сифон забулькотів і виплюнув останні краплини. Мокк позбувся прикрого смаку, пересилив себе й знову глянув на тіло.

— Ці криваві потертості у формі півмісяців, — Лазаріус тицьнув на шию дівчини, — то сліди пальців та нігтів. Жертву задушили. Її зґвалтували, відгризли півщоки й задушили. Останнє напевне, уже насамкінець. Що вас так дивує, пане Мокку? — вираз жаху на Мокковому обличчі Лазаріус зрозумів як подив. — Адже це видно навіть на перший погляд. Помітні наслідки кровотечі зі щоки й крововиливи на статевих органах. Це означає, що він гриз і ґвалтував її, коли вона була ще живою.

У пересохлому роті капітан зненацька відчув присмак оцту. Кислота розлилася на язиці. Мокк кинувся до сифонів і почав ними трусити. Вони були порожні. Оцет викликав реакцію організму. І тоді Мокк побачив, як портьє облизує язиком пошерхлі губи й без тіні огиди вдивляється в худе біле тіло, із чийого обличчя познущалася якась тварюка. Згіркла олія й оцет опустилися вглиб Моккового стравоходу.

— Чого ти так витріщився, до дідька?! — гаркнув Ебергард, хапаючи портьє за вилоги брудної уніформи. — Ти, збоченцю, тебе це збуджує? Содової мені або пива, бігом, ти, собако!

Портьє обернувся, щоб утекти від нападника, а Мокк йому в цьому допоміг. Удар виявився точним. Лакований черевик поцілив портьє якраз під зад. За мить нещасний сховався за своєю стійкою.

— Що ви робите, Мокку? — фон Гарденбурґ аж нетямився від обурення. — Не можна так поводитися з людиною! Йдіть за мною! Покажу вам місце злочину. Зойфферте, сюди!

Ступаючи за шефом, Мокк почувався так, наче скрипіли не старі дошки сходів, а щось у його голові. Вона пухла з похмілля, болів шлунок. До того ж Ебергард почав страшенно позіхати й через це на очі набігли сльози. Капітан зашпортувався щомиті й лаявся, придивляючись, чи не подряпав, бува, свої лаковані черевики.

У невеличкій кімнатці стояло залізне ліжко, на якому була перина без підодіяльника й подушка. Крізь відчинене вікно залітали сніжинки. Біля нього знаходився умивальник з пощербленою мискою, який ховався за розчахнутими дверцятами шафи. Мокк підійшов до шафи й зачинив її. Але марно. За хвилину дверцята розчинилися самі, а звук, який вони при цьому видали, відлунив скреготом у Моккових скронях. Капітан вихилився з вікна й поглянув додолу. Газовий ліхтар на стіні розсіював довкола досить яскраве світло. Провулок був таким вузьким, що ним міг проїхати лише який-небудь спритний велосипедист, якому вдалося б, наче в слаломі, оминути переповнені смітники, рештки якихось меблів і діряві відра. Мокк поглянув угору. Поруч із вікном тяглася ринва. Один із гаків, які її підтримували, був нещодавно видертий зі стіни. Поруч капітан відчув дихання, що, як і його власне, відгонило алкоголем.

— Атож, капітане Мокку, —