Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

Ба більше, Мікаел завжди казав, що на хорошу публікацію впливає не сама тема, а ставлення до неї репортера. І він так спротивився тому, що відчув між рядків, зрозумівши: це початок тривалого втручання, тож незабаром ставлення «Сернеру» до «Міленіуму» буде таким самим, як і до всякого іншого журналу, — видання змінюватимуть на власний розсуд, аж поки воно стане прибутковим, хоч і безбарвним.

І от у п’ятницю по обіді, коли він почув, що Левін найняв консультанта й замовив йому кілька споживчих досліджень, що мали бути готові на понеділок, Блумквіст просто пішов додому. Довго він, сидячи за столом чи лежачи в ліжку, компонував у своїй голові не одну палку промову про те, чому «Міленіум» мав додержуватися своєї концепції: у передмістях відбуваються масові заворушення; до парламенту пройшла відверто расистська партія; нетерпимість зростає; фашизм зміцнює свої позиції; повсюди безхатьки й жебраки. Швеція багато в чому стала ганебною країною. Він знайшов чимало чудових, піднесених слів і зажив у своїх мріях кілька неймовірних тріумфів, виголосивши так багато влучних і незаперечних істин, що вся редакція журналу й навіть увесь «Сернер» прийшли до тями, визнали свої помилки і, як один, вирішили піти за ним.

Та, почавши знову мислити розважливо, він зрозумів, якими малозначущими є ті всі фрази, коли ніхто не вірить у них з економічного погляду. Як то кажуть, money talks, bullshit walks. Спершу грошва — тоді слова. Насамперед журнал має стати самооплатним, а вже тоді можна змінювати світ. Це підказало Блумквістові тему для доброї журнальної статті. Перспектива великого викриття змогла б пробудити в його редакційної команди впевненість у своїх силах і змусити їх усіх начхати на Левінові дослідження та прогнози.

Коли Блумквіст опублікував сенсаційну бомбу про змову в шведському уряді, що захищав Залаченка, то обернувся на такий собі новинний магніт. Щодня йому надходила інформація про певні порушення й тіньові оборудки. Правду кажучи, здебільшого то були пустопорожні дурниці. Лише вряди-годи траплялися справді дивовижні історії. Часом і в чомусь повсякденному, як от у звичайнісінькій справі зі страхуванням чи банальному повідомленні про зниклого безвісти, ховається щось важливе. Ніколи не можна сказати напевно. Треба все методично вивчати, дивитися на справу неупереджено, тож у суботу вранці Блумквіст сів зі своїм ноутбуком і записниками й почав переглядати весь наявний матеріал.

Він пропрацював до п’ятої години пополудні й знайшов дещо цікаве. Років десять тому, либонь, це його захопило б, але тепер не викликало ніякого ентузіазму. То була класична проблема, і вже хто-хто, а він про неї добре знав. Після кількох десятиліть у професії більшість тем видаються знайомими, і хоч розум тобі підказує, що якийсь матеріал добрий, це все одно не бере тебе за серце. А коли по даху заперіщила шквальна злива, Мікаел зовсім перестав працювати й повернувся до Елізабет Джордж.

Блумквіст переконав себе, що це було не просто бажання втекти від дійсності. Іноді найкращі ідеї навертаються на думку, коли увага захоплена чимось іншим. Шматочки пазла в цей час можуть несподівано самі впасти на свої місця. Але нічого конструктивнішого, ніж лежати й читати хороші книжки, він так і не вигадав. До ранку понеділка, коли занегодилося ще більше, Блумквіст проковтнув один детективний роман Джордж цілком і другий до половини, а на додачу ще три давнішні числа журналу «Нью-Йоркер», що давно захаращували його приліжковий столик.

І от Мікаел Блумквіст, сидячи на дивані у вітальні з чашкою капучино, споглядав бурю. Він відчував у тілі виснаження й млявість, аж раптом різко схопився на ноги, — так, ніби враз вирішив опанувати себе й почати щось робити, — узув черевики, одягнув зимове пальто й вийшов з дому. На вулиці було достобіса неприємно.

Сильний крижаний поривчастий вітер з дощем діймав його до кісток, і він поспішив у бік Горнсґатану, що на вигляд був незвично сірим. Весь Седермалм, здавалося, позбувся своїх барв. Жоден бодай малюсенький яскравий осінній листочок не кружляв у повітрі. Схиливши голову й схрестивши руки на грудях, Блумквіст пройшов повз храм Марії Маґдалини до Слуссену, а тоді звернув праворуч на Ґетгатсбаккен і, як завжди, прошмигнувши між бутиком «Монкі» й пабом «Індиго», піднявся на четвертий поверх, де просто над офісом «Грінпісу» містилася редакція журналу. Дійшовши до дверей, він почув якийсь гамір.

Усередині було незвично людно. Крім колективу редакції, тут були головні позаштатні працівники й троє людей із «Сернеру» — двоє консультантів і Левін, який з такої нагоди одягнувся менш формально. Він уже не був схожий на керівника й поводився простіше, підчепивши кілька нових висловів, зокрема запанібратське «’доров».

— ’Доров, Мікке, як воно?

— Це залежить від тебе, — сказав Блумквіст, не бажаючи здаватися непривітним.

Але Мікаел помітив, що це було сприйняте як оголошення війни, тож, сухо кивнувши, він пройшов далі й сів на один зі стільців, розставлених у редакції так, як у невеликих лекторіях.

Уве Левін прокашлявся й нервово поглянув на Блумквіста. Відомий репортер, що видавався у дверях таким завоїстим, був тепер чемно зацікавлений в усьому й не виявляв ніякого бажання заходити в суперечку. Левін, одначе, ніяк не міг заспокоїтися. Колись вони з Блумквістом разом тимчасово працювали в газеті «Експрессен». Писали переважно коротенькі замітки й цілу купу всякого мотлоху. Але потім у пабі мріяли про солідні сенсаційні публікації, годинами базікаючи про те, що ніколи не вдовольнятимуться чимось дрібним і буденним, а завжди доскіпуватимуться до правди. Вони були молоді шанолюби, що прагли всього й одразу. Деколи Уве сумував за тими часами — не за платнею, звісно ж, і не за роботою, і навіть не за гулянками в барах з дівчатами, — ні, він сумував за мріями й енергійністю. Іноді Левін бідкався, що більше не відчуває шаленого бажання змінити суспільство та журналістику й писати так, щоб увесь світ завмирав, а можновладці зіщулювалися. Тож навіть такий відчайдух, як він, чудувався: «Куди зникли мрії?»

Мікке Блумквіст, певна річ, утілив у життя кожну з цих мрій. І не тільки тому, що був автор кількох гучних викривальних статей останніх часів. Просто він писав з тією пристрастю й силою, про які вони вдвох колись фантазували. Блумквіст ніколи не плазував перед урядовцями й не зраджував своїх ідеалів, тоді як сам Уве… Звичайно, але ж успішної кар’єри досяг саме він, чи не так? Левін заробляв тепер разів у десять більше, ніж Блумквіст, і це його неабияк радувало. І що тому Блумквістові дали його сенсаційні викриття, коли він не може собі купити нічого кращого за маленьку хатинку