Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

— Е ні, це добре, що вона не пресвітеріанка, — завважила Сьюзен. — Тоді вона, певне, покинула б церкву, а ми не можемо втрачати парафіян. А пані Різ і в її церкві не люблять, бо надто вже кирпу гне, тож потай методисти самі раділи, що пан Мередіт зіпсував їй плаття.

— Лихо в тому, що він виставив себе на глум, а мені неприємно, коли з мого душпастиря насміхаються методисти, — холодно відказала панна Корнелія. — Якби він був жонатий, такого б не сталося.

— Навіть якби він десять разів був жонатий, це не завадило би пані Дрю зарізати до прийняття старезну гуску, жорстку, як підошва, — уперто правила своєї Сьюзен.

— Кажуть, так велів її чоловік, — озвалася панна Корнелія. — Джейкоб Дрю — зарозумілий деспотичний скупар.

— А ще кажуть, буцім вони із жінкою не терплять одне одного, а як на мене, у подружніх стосунках таке недоречно. Хоча, звісно, я не можу нічого знати про це, — мовила Сьюзен, стріпнувши головою. — І я не належу до тих, хто в усьому винуватить чоловіків. Пані Дрю й собі нівроку жадібна. Єдине, що вона віддала за так — це горщик масла з вершків, у яких утопився щур. Вона пожертвувала його на церковний обід, але про щура всі довідалися тільки згодом.

— На щастя, досі всі ті, кого випадало образити Мередітам, були методистами, — відказала панна Корнелія. — Зо два тижні тому Джеррі пішов був до них на молитовне зібрання й там сів коло Вільяма Марша. А той підвівся, як звикле, і свідчив з такими пекельними стогонами. «Тепер вам полегшало?» — запитав Джеррі, коли старий умовк. Сердешний хлопчина хотів лише поспівчувати, а Вільям подумав, що з нього збиткуються, і розлютився. Хоча, по правді, Джеррі не було чого робити на методистськім зібранні — але ж малі де тільки не вештаються.

— Сподіваюся, вони нічим не діткнуть удови Алека Девіса з Гарбор-Геда, — підхопила Сьюзен. — Вона дуже вразлива, але заможна й жертвує на платню панотцеві найбільше з парафії. І вона вже казала, що Фейт, Уна, Джеррі й Карл — найбешкетніші діти, яких їй доводилось бачити.

— Що далі, то міцніше я переконуюся, що Мередіти належать до тих, хто знає Йосипа, — рішуче виснувала пані Блайт.

— Як не крути, а це правда, — визнала панна Корнелія. — І це переважує всі їхні дивацтва. Та й відтепер це сім’я нашого пастора, тож ми повинні робити для них усе, що зможемо, і боронити їх від методистів. Ох, мені час іти. Маршал невдовзі повернеться — нині він пішов на той бік затоки — і, звісно, схоче вечеряти; хіба не типовий чоловік? Шкода, що я не побачила решти дітей. А де лікар Блайт?

— У Гарбор-Геді. Ми щойно три дні як повернулися, а він за цей час лише три години провів у власному ліжку й двічі поїв у власному домі.

— Певно, усі, хто захворів упродовж останніх шести тижнів, ледь могли дочекатись його повернення — і я їх не винувачу. Коли лікар із того боку затоки побрався з донькою лобридзького гробаря, людям це здалося підозрілим. Негоже було так робити. А ви з лікарем Блайтом приходьте до нас якнайшвидше — розкажете все про вашу мандрівку. Мабуть, вам дуже сподобалося в Європі.

— О, так, — відказала Енн. — Здійснилися давно виплекані наші мрії. Старий Світ чудовий і дивовижний, та ми повернулися, знову залюблені в нашу рідну країну. Канада — найкраща земля на світі, панно Корнеліє.

— Ніхто не мав у тім жодного сумніву, — утішено заявила панна Корнелія.

— А старий добрий Острів Принца Едварда — найкраща з її провінцій, а Чотири Вітри — найкраще місце на ньому, — усміхнулася Енн, зачаровано споглядаючи захід сонця над гаванню, пагорбами й затокою, і вказуючи на них плавним помахом руки. — Ніде в Європі я не бачила нічого прекраснішого. Як швидко промайнув час! Діти так засмутяться, що не зустрілися з вами.

— Хай вони швидше приходять до мене в гості. Скажіть їм, що таріль із пончиками завжди чекає на них.

— О, за вечерею вони вже планували виправу до вас. Невдовзі діти прийдуть, але спершу мусять як слід надолужити все пропущене в школі. А двійнята цього року братимуть уроки музики.

— Надіюся, не в методистської паніматки? — занепокоїлася панна Корнелія.

— Ні, у Розмарі Вест. Я вже домовилася з нею вчора. Вона дуже вродлива дівчина.

— Так, Розмарі непогано тримається, хоча вже й не юнка.

— Про мене, вона чарівна, хоч я ніколи не могла познайомитися з нею ближче. Їхній дім так далеко стоїть від села, і вона, окрім церкви, ніде не буває.

— Люди люблять Розмарі Вест, хоч і не можуть її збагнути, — мовила панна Корнелія, мимохіть висловлюючи комплімент чарівній Розмарі. — Еллен завжди тримала її під закаблуком — утискала, проте й потурала багатьом сестриним примхам. Розмарі колись була заручена — з молодим Мартіном Крофордом. Його корабель розбився на Островах Мадлен і вся команда потонула. Розмарі тоді мала сімнадцять років — зовсім дитя — але після того вже не оговталася. Коли мати вмерла, вони з Еллен лишилися самі на світі. До англіканської церкви в Лобриджі їм зрідка вдається поїхати, а Еллен, як я розумію, проти того, щоб часто ходити до пресвітеріан. Хоча до методистів, дякувати Богу, вона взагалі не ходить. Еллен і Розмарі доволі заможні, тож Розмарі не має потреби давати уроки музики для заробітку — вона просто любить учителювати. Вони, до речі, дальні родички Леслі. А ви не знаєте, Форди приїдуть цього літа в Чотири Вітри?

— Ні. Вони збираються на рік до Японії — там відбувається дія нового роману Оуена. Це вперше, відколи ми оселилися в Інглсайді, любий Дім Мрії проведе літо на самоті.

— Оуен Форд міг би знайти собі годящу тему для твору в Канаді, замість тягти дружину й невинних дітей у поганську країну, таку як Японія, — буркнула панна Корнелія. — Найкращий його роман — «Книга життя капітана Джима», а сюжет для нього він відшукав тут, у Чотирьох Вітрах.

— То ж капітан Джим надав йому матеріал — а він зібрав його по всьому світі. Та, як на мене, усі Оуенові книжки дуже добрі.

— Еге ж, вони некепські. Я постановила собі читати все, що він напише, хоч і вважаю, Енн, рибонько, що романи — то нечестива справа. А про цей задум із Японією я скажу йому