Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

— А що ж робить тим часом пані Мередіт? — здивувалася Енн.

— Немає ніякої пані Мередіт! У тім-то й біда. Пан Мередіт — удівець. Жінка його померла чотири роки тому. Якби ми це знали, то вряд чи пристали б на те, щоб запросити його до нас. Удівець для парафії — то ще гірше, ніж парубок. Та ми були чули, як він казав про своїх дітей і подумали, що, звісно, у них є мати. А коли вони приїхали, то й з’ясувалося, що є лише стара тітка Марта — так вони її кличуть. Вона, здається, кузина матері пана Мередіта, котрий і взяв її до себе, щоб урятувати від богадільні. Їй сімдесят п’ять років, вона підсліпувата, майже зовсім глуха й із мухами в голові.

— І геть не вміє куховарити, пані Блайт, дорогенька.

— Незграбнішої господині й уявити годі, Енн, рибонько, — сумовито притакнула панна Корнелія. — А служниці пан Мередіт не наймає — боїться скривдити почуття тітки Марти. Ох, пасторський дім тепер у жахливому стані, повірте мені! Усюди пороху на палець і страшенний розгардіяш. А ми ж усе так ретельно пофарбували й змінили шпалери в кімнатах до їхнього приїзду.

— Скільки дітей, ви кажете? Четверо? — запитала Енн, яка серцем уже прихилилася до занедбаних бідолах.

— Так — ідуть за віком одне по одному, наче сходинки. Джеральд — найстарший. Йому дванадцять і вони звуть його Джеррі. Кмітливий хлопчик. Фейт одинадцять років. Вона красуня, ніде правди діти, але ж така урвиголова!

— З лиця справдешнє янголятко, проте в халепи себе й усіх довкола повтягує, — сумовито докинула Сьюзен. — Я зайшла якось минулого тижня надвечір у пасторський дім, де саме була пані Міллісон. Вона принесла їм десяток яєць і відерце молока — малесеньке відеречко, пані Блайт, дорогенька. Фейт підхопила те все й помчала вниз, у льох, але на сходах спіткнулася й упала, і молоко та яйця гримнули разом із нею. Уявляєте, що з того вийшло, пані Блайт, дорогенька? Та Фейт вибралася з льоху сміючись. «Не знаю, — каже, — чи то я, чи якесь тістечко із кремом». А пані Міллісон дуже розсердилася. Сказала, що більше нічого не принесе в дім панотця, коли до її гостинців там виявляють таку зневагу.

— Марія Міллісон ніколи не завдавала собі клопоту носити гостинці пасторові, — пирхнула панна Корнелія. — Того дня їй хотілося просто задовольнити свою цікавість. Але Фейт, горопашна, щоразу притичину знайде. Вона така поривчаста й необачна.

— Зовсім як я. Мені ця Фейт очевидно сподобається, — рішуче мовила Енн.

— Вона запальна — а я люблю запальних людей, пані Блайт, дорогенька, — визнала Сьюзен.

— Є якась іскра в ній, — згодилася панна Корнелія. — І завжди вона сміється, і чомусь, як бачиш її, то кортить засміятися разом із нею. Навіть у церкві вона всміхається, не може сидіти погідно. Уні десять років. Миле дівча — негарне, та доволі миле. А Томасові-Карлайлу дев’ять. Рідні кличуть його Карлом, і в нього просто-таки манія збирати жаб, ропух, жуків, і всіх тягти в дім.

— Мабуть, тому пані Грант і знайшла на стільці в їхній вітальні дохлого пацюка й ледь не зомліла від жаху, — мовила Сьюзен. — Воно й не дивно, адже в будинках священиків дохлим пацюкам не місце. Хоча, звісно, і кіт міг лишити там свою здобич. То ж не кіт, а сутий диявол, пані Блайт, дорогенька. Про мене, пасторський кіт мусить мати бодай гідний вигляд, хай який він там є з натури. Але такого зухвалого чортяки я ще не бачила. Майже щовечора він гуляє гребенем даху — ще й вимахує хвостом, пані Блайт, дорогенька, і то нітрошечки не поштиво!

— Найгірше — те, що вдягнені вони щоразу абияк, — зітхнула панна Корнелія. — А відколи сніг розтанув, ходять до школи босі. Ви знаєте, Енн, рибонько, дітям пастора так робити негоже, надто коли донька методистського священика красується в гарненьких черевичках із ґудзиками. А ще я хотіла би, щоб вони не бавилися на старому методистському цвинтарі.

— Їм то втіха — цвинтар-бо одразу за пасторським домом, — озвалася Енн. — Я завжди вважала, що бавитися на цвинтарі надзвичайно цікаво.

— Ніколи ви так не вважали, пані Блайт, дорогенька, — заперечила віддана Сьюзен, певна свого обов’язку захищати Енн і від неї самої, коли потрібно. — Для цього вам не бракує манер і здорового глузду.

— Та й навіщо було ставити пасторський дім коло цвинтаря? — вела далі Енн. — У них таке маленьке подвір’я, що й бавитися ніде, тільки там.

— То справді була помилка, — визнала панна Корнелія. — Але ж ділянка коштувала найдешевше. І досі жодні пасторські діти не бавилися на цвинтарі. Пан Мередіт не повинен цього дозволяти. Та він, коли вдома, сидить, утупившись у книжку. Читає й читає, а інколи ходить бібліотекою, мов сновида. Досі він іще ні разу не забув, що в неділю має правити службу Божу, але вже двічі забував про молитовні зібрання, аж староста мусив іти до нього й нагадувати. І про весілля Фанні Купер теж забув. Йому зателефонували й він так і прибіг — у хатніх капцях. Та ніхто й не зважав би, якби методисти від сміху за боки не бралися. Одна втіха: у його проповідях вони не знайдуть ніякого ґанджу. На кафедрі цей чоловік прокидається, повірте мені. А методистський пастор геть не вміє проповідувати, як мені казали. Сама я, на щастя, ніколи того не чула.

Зневага панни Корнелії до чоловіків трохи вщухла опісля її заміжжя, проте зглянутися на методистів вона не бажала.

— Подейкують, пані Еліот, що пресвітеріани й методисти ведуть перемовини про об’єднання, — лукаво всміхнулася Сьюзен.

— Надіюсь, коли це станеться, я буду вже в могилі, — утяла панна Корнелія. — Я не бажаю мати ніяких справ з методистами, і пан Мередіт теж невдовзі збагне, що від них варто триматися подалі. Бігме, він забагато спілкується з ними, повірте мені. Пішов на срібне весілля до Джейкоба Дрю й накликав халепу на свою голову.

— Яку халепу?

— Пані Дрю попросила його розрізати печену гуску — Джейкоб досі цього не навчився. То пан Мередіт узявся за ніж, а гуска зісковзнула з тареля й випорснула просто на коліна пані Різ. А він лише мовив, ніби в тумані, як завжди: «Пані Різ, будьте такі ласкаві, верніть мені птицю». Бона