Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"

вона слухає, як б’ється серце, чи все гаразд, чи б’ється воно взагалі та як б’ється. Торкається тіла, — чи воно якимось дивом не розсипалося за ніч, але тепер їй так добре нерухомо лежати горілиць, що вона навіть не піднімає руки, щоб покласти її на груди. Вигляд одноманітної поверхні стелі приносить їй полегшу; руки ще сплять, складені на шорсткому накрохмаленому простирадлі. Вона пригадує.

Називається Іда Мажец. П’ятдесят чотири роки. Прописана: Варшава, вулиця Адама Плуга, 89, кв. 21. Ідентифікаційний номер 50012926704. Слава Богу.

Двері легенько скриплять, і вона чує дрібні, як цокання годинника, кроки. Не розплющує очей і відчуває на обличчі тепле дихання. Знає, що це той білий пес. Напевно, дивиться на неї, дихаючи їй у щоку. Вона не реагує, і пес тихо відходить. Вона ще трохи лежить і поволі усвідомлює собі, де вона є. Зауважує, що спала в колготах і блузці, а спідниця лежить на підлозі. Вигляд спідниці зі сірої грубої вовни, дорогої, косо кроєної, модної спідниці, яка виструнчує, викликає якийсь неприємний спогад, якась думка лізе їй до голови, а вона захищається від неї і ховається.

Перед будинком сидять її батьки. Батько змотує клубки вовни, не дивлячись на неї. Мама молода, нагадує Маю, вона ніби Мая, доросла, чужа, завжди відсутня. “Ніколи не з’являєшся у нас, ми вже майже забули про тебе”, — каже мама з докором. Потім ображена встає і заходить до будинку. Вона йде за нею, дивиться на її плечі, але їй здається, що мама намагається від неї втекти. Починає кружляти кімнатами, які несподівано перетворюються на безконечну, багато разів повторювану анфіладу. Тоді її огортає страх, бо раптово пригадує, що перед будинком залишила Маю, свою маленьку донечку. Хоче повернутися, вийти з того лабіринту, але не знає як. Усе стає блакитним.

2.

Чує скрип дверей і шепіт, а потім тихе дорікання псові: “Не заходь сюди, йди вниз”. Хтось обережно підходить до її ліжка і сідає на нього скраю. Нема виходу, мусить розплющити очі.

Чоловік стоїть біля дверей, у нього якесь сумне заклопотане обличчя. Ольга, яка власне сіла на ліжко, усміхається — дрібна, смаглява і зморщена, в її обличчі є якась тривожна асиметрія.

— Ти спала, дитино, цілий день, зараз стемніє, і Адріан уже мусить їхати, але хоче тебе оглянути. Чи ти не зламала собі чогось. Тоді треба було б викликати лікаря, бо Адріан — ветеринар. Але ж це те саме... Чи можна йому зайти? — Не чекаючи відповіді, гукає: — Адріане, заходь.

З’являється молодий чоловік, світловолосий, невисокий, трохи спітнілий, ніби поспішав або біг сюди сходами. Десь приблизно у віці Маї, коло тридцятки. Вбраний у грубий вовняний светр, меланж білої і блакитної вовни. Світле рідке волосся прилипло йому до чола. Заклопотано усміхається, до нікого неподібний, чужий. Молодий. Дивиться на неї спокійно, допитливо, усміхаючись. Уже за хвилину професійно оглядає її очі й нижні повіки, рухає її долонями, обмацує живота. Просить її сісти і порухати ногами. Водити очима за його пальцем. Іда ніяковіє від того огляду, як завжди, бо всі лікарі є молодими чоловіками, істотами найчужішими з усіх можливих.

— Найімовірніше, з вами все гаразд, — каже нарешті ветеринар; його голос високий. — Ви перелякалися, правда? Не вставайте, лежіть.

— Не знаю, як я почуваюся. Ні в сих ні в тих.

— Зрозуміло, нема чому дивуватися. Це від напруги. Само минеться.

— Я хотіла б зателефонувати в поліцію. Це позичене авто.

— Так, треба це залагодити. Може вже завтра.

— А сьогодні? Треба його витягнути.

— Сьогодні вже запізно. Зрештою, постійно падає сніг. Але ж це не терміново, правда? Завтра я теж тут буду. І післязавтра.

— Ох, але я тут тільки проїздом.

— Зрозуміло.

Чоловік, усміхаючись, дивиться на неї, як на дитину, з якою бавиться в лікаря. Ніби їй не вірить. Потішно киває головою на прощання і виходить швидким кроком. Енергійно збігає зі сходів — його тупіт, поєднаний зі скрипінням снігу, чути ще ззовні, а потім — хрипіння дизеля. Автомобіль заводиться з третього разу. Ольга подає їй старого картатого халата і вони сходять до кухні.

— Він ветеринар, — каже Ольга і ставить перед нею з помітним задоволенням горнятко гарячого молока, вливаючи до нього меду. — Має кабінет у місті. Ти маєш дітей, родину?

Мед ллється тоненькою цівочкою і зникає в білій безодні.

— Доньку, — відповідає Іда, дивлячись на ту мішанину; ніколи би того раніше не випила, але тепер хоче спробувати, яке то на смак. Помішує ложечкою і робить ковток. — Маю доньку, а вона вже має сина.

— О, то ти також бабуся, — тішиться Ольга.

Приходить Стефан, розтирає руки, певно був надворі.

Виймає з холодильника білий і жовтий сир, кладе на дошку, бере помідори. Великим ножем крає хліб.

— Я, певно, дуже голодна, не їла цілу добу, — озивається Іда і бачить, що жінка носить вставну щелепу, занадто помітну; неприємний вигляд, коли говорить.

Старенькі розрізають канапки зі сиром на маленькі квадратики і повільно, зосереджено кладуть їх до рота. Жуючи, дивляться на неї. “Людський тваринний погляд”, — думає Іда і делікатно відводить очі. Дивиться на їжу, але не відчуває голоду. Іде до крана і п’є воду просто зі складених човником долонь.

Думає, що запитають її про аварію, але вони мовчать, їдять м’який сир з помідором і хлібом, тільки кидають на неї задоволені погляди. Вона відламує шматочок сиру і кладе до рота. Не відчуває смаку.

— Я ніколи в житті не потрапляла в аварії, навіть не вдарялася, — каже Іда. — Завжди їжджу дуже обережно. Сніг, мабуть, заліпив дорожній знак, я не знала, що буде поворот. Я позичила в приятельки авто, щоб нарешті відвідати місце, де жила дитиною, коло Левіна.

— Левін? Зрозуміло, — каже Стефан із повним ротом. — Знаєш, де це? — звертається до дружини, а вона морщить чоло, ніби намагається щось пригадати.

— Ми їхали туди за тим конем, пам’ятаєш? Це за Поляніцею.

Ольга ствердно киває головою.

— То ти тут недалеко жила, — каже задумливо.

— Ми жили там у маленькому селі в горах, але я досить швидко виїхала, — Іда усміхається, її рука вагається, чи взяти ще один шматочок сиру.

— А батьки? — питає Ольга.

Іда охоче відповідає. Батьки вже померли. Після смерті мами, яка відійшла за кілька місяців після батька, вона продала дім