Читати книгу - "Вушко голки"

звабити. На жаль, у Фабера не було жодної можливості випровадити її з кімнати так, щоб вона не побачила передавача. Британська пропаганда закликала людей уважно стежити за підозрілими речами — до смішного уважно. Якби в Абвері[11] справді працювало стільки агентів, як розповідають у британських газетах, Німеччина вже б давно виграла війну.

Фабер ступив крок назад і знову глянув на місіс Ґарден, схиливши голову набік: «Щось не так. Треба думати, як сексуальний маніяк. Якби мене охопила пристрасть, жага оволодіти такою жінкою, як Уна Ґарден, і я вбив її заради цього, що б я робив?»

Ну звичайно ж! Такий чоловік точно б захотів побачити її груди. Фабер нахилився до тіла, вхопив комір сорочки та рвонув його вниз до талії. Великі груди звісились набік. Звісно, поліцейський патологоанатом швидко зрозуміє, що жінку не зґвалтували, але це вже не матиме значення. Фабер вивчав криміналістику в Гейдельберзі та знав, що часто напади, які мають на меті згвалтування, так і не закінчуються статевим актом. Крім того, на таке шпигун не був готовий навіть заради Фатерлянда. Він же не есесівець. Дехто з тих і справді міг би згвалтувати труп... Треба викинути ці думки з голови.

Фабер знову помив руки та одягнувся. Була майже північ — можна зачекати ще з годину, а потім піти звідси. Так буде безпечніше. Чоловік сів і почав думати, чи не наробив він якихось помилок.

Помилки були, ніде правди діти. Якби його прикриття було бездоганним, він би ніколи не опинився в такій ситуації. І ніхто не викрив би його таємницю. Але місіс Ґарден це вдалося. Точніше, вдалося б, якби вона прожила ще декілька секунд. Значить, його прикриття мало слабкі місця, а це вказує на те, що він десь помилився.

Треба було поставити засув на двері. Краще вже нехай би його вважали звичайнісіньким боягузом, аніж господині в нічних сорочках проникали зі своїми ключами в його кімнату.

Проте це була лише вершина айсберга. Справжня проблема полягала в тому, що Фабер, як холостяк, привертав до себе занадто багато уваги. Ця думка викликала в нього лише роздратування. Шпигун знав, що він вродливий чоловік, у якого немає жодної поважної причини для того, щоб бути самотнім. Агенту потрібно було вигадати якусь «легенду», щоб попередити можливі зазіхання з боку таких-от місіс Ґарден.

Треба пошукати натхнення в реальному житті. Чому ж він самотній? Фабер неспокійно поворухнувся: йому не подобалося копирсатися у власній душі. Відповідь була проста: чоловік залишався холостяком через свою роботу. У більш глибокі нетрі свого внутрішнього світу шпигун залазити не хотів.

Доведеться ночувати під відкритим небом. Наприклад, десь у Гайґейтському лісі. Уранці можна буде віднести речі на вокзал у камеру схову, а ввечері — поїхати в кімнату в Блекгіті. Відтепер Фабер користуватиметься винятково своєю другою «особистістю». Поліції він недуже боявся, бо комівояжер, який жив у Блекгіті на вихідних, був мало схожий на працівника залізниці, що вбив свою господиню. Той, за кого Фабер видавав себе в Блекгіті, був яскравим, відкритим та веселим чоловіком. Він носив барвисті краватки, купував напої на всю компанію та часто змінював зачіску. Поліція ж буде шукати миршавого збоченця, який не брав до рота випивки та тримався подалі від жінок, аж поки його не охопила жадоба. Ніхто й не подумає запідозрити вродливого комівояжера в смугастому костюмі, якого, звичайно, теж час від часу відчуває пориви пристрасті. Проте цьому торговому агенту точно не треба вбивати жінку, щоб побачити її груди.

Однак Фаберу доведеться потурбуватися про прикриття: він звик мати мінімум дві особистості. Потрібна нова робота й нові документи (паспорт, посвідчення, продовольча картка, свідоцтво про народження). Усе це вкрай ризиковано. Чорти б забрали місіс Ґарден! Вона що, не могла напитися та заснути, як завжди?

Перша ночі. Фабер востаннє оглянув кімнату. Про докази можна не хвилюватися, бо його відбитки пальців однаково є всюди, а в поліції не буде жодних сумнівів щодо того, хто саме скоїв вбивство. Ніяких особливих почуттів до цього будинку чоловік не мав. Хоч Фабер і прожив тут два роки, він не вважав це місце своєю домівкою.

Проте цей будинок навчить його на все життя ставити засув на двері.

Фабер вимкнув світло, взяв речі, тихенько спустився сходами вниз і вийшов у ніч.

2

Генріх II був не таким, як інші англійські королі. У ті часи, коли про короткострокові ділові візити ніхто й не чув, він примудрявся стрибати між Англією та Францією з такою швидкістю, що люди почали говорити про його надприродні здібності. Звісно, ці чутки король і не думав спростовувати. У 1173 році в червні чи вересні (залежно від того, яким джерелам довіряти) Генріх II приїхав до Англії та повернувся назад до Франції так швидко, що жоден літописець того часу про це не дізнався. Пізніше історики знайшли докази цього візиту в звітах скарбівні. У ту пору королівство Генріха II переживало атаку військ його синів із півночі та півдня — на кордоні з Шотландією та на півдні Франції. Нащо ж він приїздив? Із ким він зустрічався? Чому цей візит залишався таємницею в часи, коли чутки про магічні сили могли перемогти цілу армію? Якою була мета того приїзду?

Саме це й намагався з'ясувати Персіваль Ґодліман улітку 1940 року, коли солдати Гітлера серпом пройшлися полями Франції, а англійці кривавим потоком повзли на рідну землю через вузьку, наче шийка пляшки, гавань Дюнкерка.

Професор Ґодліман знав про Середньовіччя більше, ніж будь-хто. Його книжка про «чорну смерть» — пандемію чуми XIV століття — змінила чи не всі погляди про розвиток Середньовіччя та здобула таку популярність, що її навіть надрукувало видавництво «Penguin». Досягши значних успіхів, Персіваль Ґодліман вирішив приділити увагу більш раннім періодам історії, які ще важче піддавалися вивченню.

О пів на першу чудового червневого дня секретарка професора зайшла до нього в кабінет і побачила, що Персіваль Ґодліман схилився над рукописом, перекладаючи його з середньовічної латини на англійську. Щоправда, його письмо було ще менш зрозумілим. Жінці не подобалася кімната з рукописами: в ній пахло смертю. До того ж на дверях усюди було стільки замків, що приміщення нагадувало мавзолей. Секретарка поспішала на обід у сад на Ґордон-сквер.

Ґодліман стояв біля кафедри на одній нозі. Світло, відбиваючись від книжки, падало йому на обличчя так, що професор був схожий на привида чи середньовічного ченця, який нерухомо вартує своє творіння. Секретарка покашляла та зачекала, доки Ґодліман — невеличкий чоловіку