Читати книгу - "Небо над Віднем"

— Здається, мій годинник зламався, — з жалем сказала Емма.

— Не турбуйтеся, він справний, — заспокоїв її Проймай, — тут справа в іншому...

— В чому ж?

— Якраз в другій таємниці діаманту. Камінь має властивість зупиняти час, коли хтось біля нього почувається щасливим.

Жінка недовірливо посміхнулась, а потім знову глянула на циферблат і посмішка зникла з її обличчя. Годинник показував десять хвилин по десятій.

— Чому тоді знову пішов час? — запитала вона.

— Тому, що ви повернули мені діамант і більше не почуваєтесь такою щасливою, — пояснив Проймай.

Раптом Емма розсміялась голосно та дзвінко.

— Чудовий фокус! — сказала вона. — Ваша правда, я зовсім не шкодую, що повернулася сюди. Ви мене зачарували, пане Проймане.

— Це був не фокус, пані Штайнер, — наглядач говорив доброзичливо, проте серйозно, — я не торкався вашого годинника і не впливав на нього в жодний інший спосіб. Все це було насправді, і ви тепер знаєте чудовий секрет імператорського каменю.

— Цікаво, а цей діамант може повернути час назад? Чи тільки затримати? — Емма вирішила погодитись на цю гру.

— Цього я не знаю, — відповів наглядач, — хоч переконаний, що дуже щасливі миті можуть повторюватись. Так чи інакше, ми це можемо перевірити.

— Як? — запитала жінка.

— Скажімо, ви будете щасливою, якщо приміряєте цю річ?

— Звісно.

— Тоді приходьте завтра сюди знову. Але вже ввечері. Десь об одинадцятій вам буде зручно?

— Гадаю, так...

— От і чудово. Не забудьте взяти з собою годинника,— нагадав він.

Вже виходячи з кімнати, Емма раптом затрималась в дверях.

— Скажіть мені одну річ, пане Проймане... — сказала вона.

— Так, моя люба.

Жінка постановила пробачити йому це звертання.

— Чи не буду я винною... Точніше, чим зможу віддячити вам за цю можливість відчути себе імператрицею?

— Я не проситиму нічого, що виявиться супроти вашої волі, — відповів наглядач.

— Що це означає? — перепитала Емма.

Чоловік мовчав і тільки продовжував пильно на неї дивитись.

— Поясніть, пане Проймане.

— Я хочу, щоб ви приміряли цей діамант, — трохи схвильовано сказав він, — приміряли в мене на очах і... щоб нічого, окрім цієї коштовності не було на вашому чудовому тілі...

Він чекав, що Емма спалахне гнівом. Знав, що його нахабні слова дорого йому обійдуться. Проте жінка навіть не зашарілася.

Вона дивилася на нього спокійно і трохи насмішливо, як дивилася, мабуть, Артеміда на горе-мисливця Актеона, що потроху перетворювався на оленя. Потім, не сказавши ані слова, вийшла з кімнати і швидкими кроками повз виставкову вітрину з несправжнім діамантом подалася до виходу.

Наступного дня Емма прокинулась пізно. В своєму великому помешканні неподалік Оссолінеуму вона жила сама, якщо не враховувати глухувату служницю, котра з'являлася у чітко встановлений час в тих самих місцях, виконуючи ту саму роботу. Тож господиня віднайшла у передпокої своєї спальні давно схололу каву і неапетитну випічку, до яких не було бажання торкатися. Кілька годин тому це був би відмінний львівський сніданок, проте зараз пані Штайнер мала за краще вийти і прогулятися до улюбленої цукерні.

Саме тому, що Емма полюбляла самотність і довгий час не приймала в своєму помешканні навіть друзів, її здивував і навіть трохи злякав візит незнайомця. Він сидів у вітальні спиною до сходів, тож не одразу помітив господиню. Жінка також зауважила гостя випадково, спускаючись донизу. Глухувата Стефа, видно, провела його сюди, повідомила, що господиня наразі відпочиває, попросила зачекати, а потім просто забула...

— Доброго ранку, пані Штайнер, — першим привітався гість, зводячись на ноги. Чоловік був високого зросту, кремезний і навіть дещо огрядний. На вигляд він мав близько шістдесяти.

— Мене звати Адам Вістович, — представився він, коли господиня привіталась у відповідь, — я заступник директора поліції.

— Он як, — жінка не приховала здивувавання, — чим завдячую такій честі?

— Чому б вам не підшукати собі іншу служницю? — замість відповіді запитав поліцейський. — Ця, схоже, не надто старанна.

— Стефа невід'ємна частина цього дому, — стримуючи роздратування, пояснила Емма, — вона віддавна тут, і кожен, хто орендує цей будинок, зобов'язаний залишити її в себе на службі. Я не виняток... То чим завдячую вашому візитові, пане Вістовичу? Я, щиро кажучи, поспішаю, тому...

— Чи були ви знайомі з таким собі Феліксом Пройманом, пані Штайнер? — перебив її поліцейський.

Емма не поспішала відповісти. Сотні причин, чому варто було б заперечити це знайомство, промайнули в її голові. Втім поліцейський не прийшов би сюди, якби сам не знав відповіді. Отож, заперечувати було марно.

— Чому ж «була знайома»? Я й досі знаю цього чоловіка.

— Його знайшли мертвим сьогодні вранці, — сказав Вістович, — крім того, сталося пограбування. З кабінету Проймана зникла одна дуже коштовна річ. Ви знаєте, про що я?

— Ні, — твердо відповіла Емма.

— Зник діамант. Фамільна коштовність Габсбургів.

— Хіба цей діамант не було виставлено в залі?

— Виставили копію. Якраз щоб уникнути пограбування. Причому про це знав тільки сам Проймай та дехто з поліції. Підробка залишилась на місці.

Запала мовчанка, під час якої Вістович пильно дивився на Емму.

— То що сталося з наглядачем? — врешті запитала вона.

— Хтось вистрілив йому в лоба, — сказав поліцейський, — однак пострілу ніхто не чув. Так, ніби кулю увіткнули в нього пальцем.

— Бідолашний чоловік, — промовила Емма, — як шкода...

— Дуже шкода, — сказав Вістович, — хоча, зізнатися, імперську поліцію більше цікавить діамант, аніж смерть цього бідолахи.

— То чим я можу бути корисною поліції? — запитала жінка, демонстративно глянувши на годинник.

— За словами поліцейських, що охороняли залу, вчора ви зустрічались з Пройманом і спілкувались близько півгодини в його кабінеті.

— Так, — підтвердила Емма, — але ж після нашої зустрічі він залишився живий і здоровий.

— Безперечно, — посміхнувся Вістович, — мене цікавить, про що була ваша розмова?

— Саме про імператорський діамант ми й говорили. Але я не знала, що ми обговорюємо підробку.

— Ви не знаєте, з ким іще він мав зустрітися вчора? — знову запитав поліцейський.

— Мені це невідомо, пане Вістовичу.

— Що ж, — поліцейський рушив до дверей, —