Читати книгу - "Місце для дракона"

тільки тоді повернувся обличчям туди, звідки прийшов, але переслідувач так і не відважився ступити на територію світла. Він залишився там, у темряві, здається, я навіть розрізняв його постать – він стояв за парканом і, мабуть, дивився на нас.

– Христю, глянь туди – там нікого нема?

– Де?

– Ну там, куди я рукою показую.

– Н-ні… А хто там має бути? Я нікого не бачу.

– Та так… Певно, привиділось. Пішли до хати.

6

Малий був дуже втішений зайчиком. Ми посадили його у велике картонне пуделко, куди насипали тирси. Було вже пізно займатися впольованою здобиччю, і я заніс її в льох, а другого дня в неділю виніс і показав Христі. Тримав зайця за вуха, крутив ним на всі боки, чекаючи вигуків захоплення. На моє здивування, дружина мовчала. Мовчала і дивилася не на зайця, а на мене, дивилася так само, як тоді, коли я тільки вирушав на лови.

– Що ти так дивишся? – не витримав я.

– Ти… ти…

– Що таке?

– Це ж за-зайчиха, а не за-заєць… – майже прошепотіла вона. І було безкровним її обличчя.

Я зиркнув – справді зайчиха. Але яке це має значення? Зайців розвелося в долині стільки, що їх пора вже тотально винищувати. Як щурів.

– Ну й що? Подумаєш – зайчиха, – стенув я плечима.

– А це… її дитина?

– Ну, ти вже занадто! – вибухнув я. – Це зайченя я підібрав, коли виходив з долини, воно не має жодного стосунку до цієї… ну, словом, це, мабуть, і не родичі.

– Ти впевнений?

– Я ще раз повторюю – знайшов його в іншому місці. Крім того, навіть якби це було її зайченя, що це міняє?

– Ти збираєшся її їсти? – В голосі дружини було таке здивування, наче я намірився засмажити стару ропуху.

– А чом би й ні?… Шкурка, шкода, зіпсована. Зате печеня буде – пальчики оближеш.

– Ти звар’ював! Я не збираюся її їсти! – Тепер дивилася на мене навіть з огидою.

– Може, я сам повинен ще й м’ясо пекти?

– Не хочу мати з тим нічого спільного! І, будь ласка, займайся своєю кулінарією не на моїх очах.

– Здається, не я звар’ював, а ти. В тебе що – материнський інстинкт поширився і на менших наших братів? А коли твій батько свиню заколов, а по ній лишилося вісім поросят? Згадай – вісім маленьких сиріт, які тільки-но перестали смоктати молоко. І ти їла їхню кохану матусю! Навіть помагала робити ковбаси, сальцесони, кишки, шинки і ще чорт знає що! Чому ж тоді не заговорив інстинкт? А як бути з яйцями, якими ти щоранку ласуєш? Ти ж їх крадеш із гнізда люблячої матері! Ти з’їдаєш немовлят, які ще й не вилупилися!

Я кричав і кричав, та справжнім об’єктом роздратування була сама зайчиха, яка так мене принизила там, у долині, а тепер стала причиною сварки.

– Замовкни!

– Не замовкну! Ти й поросят засмажила! Двох рожевеньких тендітних малюків! Ти хрумала їхні вушка! Я це добре пам’ятаю!

– Ти… ти садист! – зойкнула Христя і, затуливши обличчя долонями, вибігла з кімнати.

Я зі злістю гепнув зайчихою об підлогу, мені хотілося її розчавити, щоб і місця мокрого по ній не зосталося.

– Тату, а що таке садист?

Тьху, ще цього бракувало.

– Це поганий дядько, – буркнув я, аби відчепитися.

– Тату, а ти що – поганий дядько?

– Ні, Андрійку, я дуже добрий дядько… Тобто який я тобі дядько? Я тато! Дуже добрий тато! Бачиш, приніс тобі зайчика.

Я й не помітив, що знову підвищив голос, і личко малого скривилось, а губи засіпалися – ось-ось заплаче.

– Андрійку, тато ж добрий, правда? Не сердься на тата. Ми з мамою трошки посварилися, та зараз помиримось. А потім татко спече зайчи… зайця, і ми з тобою його згамцяєм.

– А чо мама сказала, що не буде гамцяти її?

– Її? Кого її?

– А зайчиху.

Господи…

– Мама пожартувала. Зараз тато піде маму перепросить.

7

Христя сиділа на канапі, підперши руками підборіддя.

– Христю… ну, Христю… ну що ти, їй-богу… Хочеш, я її викину? Хочеш? Я закопаю її на городі. Можу й хрест витесати, й труну.

– Не блазнюй.

– Ну, ти взагалі… Звідки я міг знати – зайчиха це чи заєць?… І, як на те пішло, я не можу зрозуміти, чого ти аж так розпачаєш?

– Бо це добром не закінчиться.

– Що саме?

– Вони помстяться.

– Хто?! Що з тобою?

– Невже під час полювання нічого дивного з тобою не було?

– Дещо було… Наприклад, багато крові з цієї зайчихи виюшило. Потім… вона важить удвічі більше, ніж заєць тих же розмірів, хоч і не вагітна.

– А ще?

– Більше нічого.

– Неправда.

Жіноча інтуїція – двадцять восьме чудо світу, а тому я змушений був розповісти все по порядку.

8

Зайчиху я запхав у заморозник, а вранці, перед тим, як іти на роботу, закопав на городі. Я б все одно її не їв. У пам’яті ще залишався той дикий погляд.

Увечері, повертаючись із роботи, ще з машини помітив незнайомця, який зазирав у вікно. Пологий схил дозволив мені з вимкненим двигуном безгучно підкотити до самих воріт. Намагався його не сполохати, але клята хвіртка таки зойкнула, і незнайомець кинувся за ріг. Я помчав навздогін, але той щез безслідно.

– Винеси сміття, – сказала Христя по вечері.

Ми зсипали сміття за кущами аґресту, якраз там, де я закопав зайчиху. Коли наблизився, то отерп – на тому місці зяяла яма. Хтось викопав зайчиху. Навіщо? Спересердя я висипав сміття в яму і, повернувшись до хати, вигукнув:

– Все ясно!

– Що тобі ясно? – спокійно перепитала Христя.

– Ви всі змовилися! Ну признайся! Хочете мене розіграти?

– Я тебе не розумію.

– Що тут не розуміти? Це стосується зайців. Я не знаю, якої мети ви домагаєтеся, але жарт затягнувся.

– Поясни щось… нічого не можу второпати.

– Якби ти не була моєю жінкою, я б тебе відправив до театру. Ти чудова артистка. Але не на того напали! З ямою ви переборщили.

– З якою ямою?

– З могилою преподобної зайчихи! Там зараз яма! А зайчиха щезла. Що, совість замучила, що добро пропадає?

– Там – яма?

– Яма, яма! Але я вас розкрив! Це ти сама любенько розкопала могилку і вийняла мою законну здобич. У цей час вона, певно, вже печеться у Каленика. А завтра ти мене потягнеш у гості, мовляв, на печеного кролика. Пішли до Каленика. Не зволікаючи.

– Ну пішли. Щоб ти переконався у своїй глупоті. Я присягаюся, що не було жодної змови.

– Ти мені присягалася, що не будеш ніколи кидати сиру цибулю