Читати книгу - "Бійцівський клуб"

Чимало культуристів, які впорскують собі забагато тестостерону, отримують те, що вони називають «дійки».

Мені довелося спитати Боба, що таке «уевос».

Яйця, сказав Боб. Гонади, помідори, тестикули, мудо. «Уевос» — так у Мексиці, де закуповуються стероїди, називають яйця.

Розлучення, розлучення, знову розлучення, мовив Боб і показав мені своє фото з гаманця. Здоровенний, на перший погляд голий, у плавках для позування він виступав на якомусь змаганні. Безглузде життя, сказав Боб. Але коли ти, накачавшись і поголивши все тіло, стоїш на сцені, м’язи твої випинаються, рівень підшкірного жиру зменшений приблизно до двох відсотків, а тіло твоє завдяки діуретинам холодне й тверде на дотик, як бетон, ти сліпнеш від сяйва прожекторів, глухнеш від «свисту» звукової системи, аж доки суддя не командує:

— Виставте праву ногу, зігніть її, напружте квадрицепс.

— Випростайте ліву руку, зігніть її, напружте біцепс.

І це краще, ніж справжнє життя.

Перестрибуємо до раку, сказав Боб. Він збанкрутував. У нього двоє дорослих дітей, які не відповідають на його дзвінки.

Дійок можна позбутися: лікар зробить надріз під грудними м’язами й відсмокче зайву рідину.

Це все, що я запам’ятав, тому що потім Боб стиснув свої обійми і, похиливши голову, огорнув мене. І я поринув у цілковите небуття, у темряву й тишу. А коли я нарешті відступив від його м’яких грудей, на переді Бобової сорочки лишився мокрий відтиск мого обличчя.

Це сталося два роки тому, коли я вперше прийшов до «Лишаймося чоловіками разом».

Відтоді майже на кожній зустрічі Великий Боб доводив мене до плачу.

Більше я не ходив до свого лікаря. І корінь валеріани не жував.

Це свобода. Втратити останню надію — це свобода. Я не розповідав нічого, і люди в групі гадали про найгірше. І плакали сильніше. І я плакав сильніше разом із ними. Поглянь на зорі — і тебе нема.

Повертаючись додому після групи підтримки, я жив, я почувався краще, ніж будь-коли. У мені не гніздилися ні паразити, ні рак, я був маленьким згустком тепла, довкола якого зібралося все життя нашого світу.

І я спав міцніше за немовля.

Щовечора я помирав і щовечора народжувався знову.

Воскресав.

Але не сьогодні. Так тривало два роки, але сьогодні, коли ця жінка дивиться на мене, я не можу плакати. Я не можу врятуватися, бо не можу дійти краю. Я скусав собі ротову порожнину так, що на доторк язика вона здавалася вкритою ворсинами. Я не спав уже чотири дні.

Коли вона дивиться, я відчуваю себе брехуном. Вона вдає хворобу. Це вона бреше. Сьогодні ввечері ми називали себе: я — Боб, я — Пол, я — Террі, я — Девід.

Я ніколи не кажу свого справжнього імені.

— Тут із раком, еге ж? — сказала вона.

А тоді додала:

— Що ж, привіт. Я — Марла Зінґер.

Ніхто не сказав Марлі, з яким саме раком приходять сюди. Тоді ми всі були надто заклопотаними, бавлячи кожен свою внутрішню дитину.

Марла знову затягується цигаркою, доки чоловік плаче в неї на шиї.

Я спостерігаю за нею з-поміж Бобових драглистих цицьок.

На думку Марли, я вдаю хворого. Наступної ночі після того, як побачив її, я не зміг заснути. Відтоді я не сплю. І все ж я був першим, хто почав удавати. Хіба що всі ці люди з усіма їхніми негараздами, з їхнім кашлем і пухлинами теж удають. Усі, навіть Боб, цей здоровенний бугай. Ця велетенська бодня сала.

Погляньте лиш на його прилизане волосся.

Зараз Марла курить і зводить очі під лоба.

У цю мить моя брехня відбивається в Марлиній, і я бачу саму тільки брехню. Посеред усієї їхньої правди. Усі вони чіпляються за життя, наважуючись звірити свій найбільший страх: що смерть уже на порозі, а до рота кожному з них уставлено дуло пістолета. Марла плаче й зводить очі під лоба, мене… мене ж поховано під схлипами Великого Боба, і зненацька навіть сама смерть і ті, що вмирають, проходять просто переді мною зі штучними квітами, немов відеозапис якоїсь дріб’язкової події.

— Бобе, — кажу я, — ти мене розчавиш.

Спершу я шепочу, потім підіймаю голос:

— Бобе, — я намагаюся не кричати, але не стримуюсь і волаю: — Бобе, мені треба до сральні!

У вбиральні над раковиною висить дзеркало. Якщо так триватиме й далі, я зустріну Марлу Зінґер у «Понад межами», групі для хворих на паразитарний розлад мозку. Марла буде там. Певна річ, Марла буде там. Я сяду коло неї — ось що я зроблю. Після знайомства, медитації, семибрамних палаців, кулі білого цілющого світла, після того як ми відкриємо свої чакри, коли настане час обійматися, я схоплю цю сучку.

Притиснувши їй руки до боків, я прошепочу їй у саме вухо. Марло, скажу я, ти все вдаєш. Забирайся геть.

У моєму житті немає більше нічого справжнього, крім цього, а ти все руйнуєш.

Ти велика артистка.

Наступного разу, коли я зустріну її: Марло, скажу я, я не можу спати, коли ти тут. Мені це потрібно. Забирайся геть.

3

Ти прокидаєшся в міжнародному аеропорту Ейр-Гарбор.

Щоразу, коли літак, злітаючи або сідаючи, занадто хилився на бік, я молився, щоб сталась аварія. На саму думку, що ми всі помремо, напхані, мов тютюн, безпорадним гамузом у фюзеляж-сигару літака, безсоння відступало перед нарколепсією[3].

Ось так я зустрів Тайлера Дьордена.

Ти прокидаєшся в аеропорту О’Хара.

Ти прокидаєшся в аеропорту Ла-Ґвардія.

Ти прокидаєшся в аеропорту імені Лоґана.

Тайлер підпрацьовував на півставки кіномеханіком. За своєю природою він міг працювати тільки вночі. Коли якийсь кіномеханік телефонував і повідомляв, що захворів, спілка викликáла Тайлера.

Серед нас є люди ночі, є люди дня. Я можу працювати тільки вдень.

Ти прокидаєшся в аеропорту імені Даллеса.

Якщо загинеш під час відрядження, виплачується потрійне страхування. Я благав про різкий порив вітру. Я благав, щоб у турбіну засмоктало якогось пелікана, щоб десь повідкручувалися ґвинти, щоб літаку пообмерзали крила. Під час зльоту, коли літак розганявся злітно-посадковою смугою з випущеними закрилками — спинки наших сидінь піднято, столики прибрано, всю ручну поклажу поміщено на полиці над нашими головами, — коли літак добігав кінця смуги, а пасажири сиділи з погашеними цигарками, я благав про аварію.

Ти прокидаєшся в аеропорту Лав-Філд.

Якщо кінотеатр був надто застарілим, Тайлер мусив застосовувати перехід з поста на пост, тобто міняти кінопроектори. Для цього в апаратній треба мати два проектори, працює з яких один.

Я знаю це, тому що Тайлер знає.

Другий проектор тим часом заправляється наступним