Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

Гаразд, спостерігати, вдавати з себе досвідчених, битих і робити висновки ми вміємо. Що далі? Ситуація не просто дурна – вона страшна. А вихід?

Мені раптом стало моторошно на саму думку, що я таки насправді її задушив, сам того не хотівши. Стис горлянку, щоб не кричала, і… От тільки не кричала вона й не пручалася. Я все ж таки притомний був і пам’ятаю. Не все, але це пам’ятаю. Часто дихала, стримувалася, але крику не було. І цей синець на обличчі… Я ж не бив її… Це той, хто задушив, – убивця – її вдарив. Звідки він тільки взявся так швидко? За десять хвилин після… Слідчий так сказав…

Кортіло заснути, зібрати сили, які мені ще сьогодні знадобляться. Та не спалося: дурні думки так і лізли в голову. Їх доводилося відганяти, як комарів…

Знову комарі…

Мені здалося, що я не спав. Та коли по мене прийшли, я розплющив очі й глипнув на годинника, переконавшись, що день пішов на спад. Я подрімав три години з гаком. Почувався від того не найкраще. Голова мені знову заболіла…

4

– Щастить вам, юначе. Слово честі, щастить.

Мені насправді було шкода слідчого Величка. У нього справа про серйозне вбивство. Він знаходить людину, що її з великим зусиллям, але можна звинуватити в злочинах. А зусилля таким, як Величко, докласти не штука. Їм шпарина потрібна, в яку можна ногу просунути. Далі, як кажуть, справа техніки. І зітхне слідчий полегшено, сходить до начальства, щоб подякувало йому, потім горілки вип’є. Законне право має. Аякже! Камінь з серця…

– Знайшовся водій, що вас учора підвозив… У нього сестра поруч зі студмістечком живе. Хворіє вона. Він побув коло неї, поки «швидка» приїхала… Чоловік п’є десь… Півтора місяця вдома не ночує… Дружків-ханиг по гроші присилає. Вона ганяє їх, а він знову присилає… Гаразд, відбігаємо від справи. – Слідчий старанно уникав моїх спроб глянути йому в очі, дивлячись то на пофарбовані в казенний колір стіни кабінету, то на поверхню власного стола або спостерігаючи, як струмінь диму з його сигарети здіймається до стелі. – Звуть його Сердюк. Григорій Петрович… Удень сьогодні заїхав сестру відвідати. Вона вже краще почувається… До неї сусідка заходила і розповіла про вбивство… Тут уже від ідіотських чуток діватися нема куди. Весь район маніяка боїться… Ну а Сердюк згадав, що вночі біля студмістечка дивного хлопця підібрав…

– Що в мені дивного було? П’яних цей Сердюк ніколи не бачив?

– Сам зателефонував… Ваша правда, він дійсно тоді на годинника глянув… І навіть точний час запам’ятав. Хоч як дивно, була саме друга ночі.

– Знову дивно! І чого йому все дивно?

– Експертиза визначила точний час смерті. Її душили приблизно тоді, коли ви сідали в машину. В нас чудові експерти і сучасна техніка.

Говорить, неначе інтерв’ю дає! Згадав, що з журналістом спілкується. З працівником засобів масової інформації. А може, перевірив мою особу по своїх каналах і дещо знає про мою коротку, але – хай їй чорт! – яскраву кар’єру кримінального репортера.

– Крім того, ми перевірили – вас справді не було в місті одинадцятого і двадцятого. – Слідчий Величко зітхнув і прикурив чергову сигарету. – І ще всякі нюанси, які дають підстави зняти з вас підозри. Як свідок ви, можливо, ще станете в пригоді… Хоч…

Він не пояснив свого «хоч», але я зрозумів, що з людини, яка нічого не пам’ятає, бо була п’яна, мов свиня, свідок нікудишній.

– Підпишіть отут і отут. І можете бути вільні.

Слідчий Величко говорив це з неприхованим жалем. І я не образився. Бо розумів його.

5

Мені страшенно хотілося взяти гарячу ванну і потім лягти спати.

Але я відчував потребу навідати свого вчорашнього товариша по чарці. Побачивши мене, Сєва дурнувато всміхнувся й заметушився:

– Слава Богу, а я вже тут думаю!.. Ну ж бо, теє, завалюйся… Шурки нема, пішла домовлятися про якусь там справу… Я її вранці не зустрів з поїзда, сам розумієш… Ми з тобою зараз горілочки… Нерви заспокоїмо…

Я стояв, спираючись на одвірок, і байдуже стежив за тим, як із холодильника на кухонний стіл перекочували ковбаса, сир, сало, солоні огірки і, нарешті, пляшка горілки «Мягков». Повна на дві третини. Чомусь саме ця почата півлітрівка остаточно відбила в мене охоту сідати за стіл і викликала незрозумілу відразу до всього, що відбувалося тої миті.

– Не буду я з тобою пити. Не хочу.

– Ну чого ти, чого ти! – загугнявив Сєва. – Я винен хіба, що ти… теє…

– Гаразд. Вивалюй.

– Ну, коротше кажучи, вранці Наталку двірник знайшов. – Сєва, як і слідчий Величко, намагався не дивитися на мене. – Упізнали її швидко. Сусідка по кімнаті сказала, що ввечері Наталка до подруги пішла. Мінти, певна річ, до Свєтки, а там я… Свєтка в крик, я з бодуна не тямлю нічого… Свєтка їм сказала, що Наталку проводжати мій приятель пішов… Тобто ти… Що мені було робити? Вони б мене забрали, якби я твоєї адреси не сказав… А ти ж Шурку знаєш… Пояснювати їй ці всі речі…

Логіка в його вчинках справді була залізна.

– Я, між іншим, загриміти міг.

– Хто тобі винен узагалі?!

– Дівчата вчора торочили про якогось маніяка… Знаєш що-небудь?

– Товкли всякі дурниці. Свєтка мені потім розповідала. Тільки, думаєш, я пам’ятаю? – Сєва зітхнув і почухав маківку. – Як ти викрутився? Що запитували?

– Тобі є різниця?! – У мене зовсім зникло бажання з ним говорити.

– Ну, як хочеш… Може, правда по кілька грамів?

– Шурка запах занюхає, скаже – алкаш. Бувай! Піду я…

6

Удома, лежачи нарешті у ванні, я думав, як мене зустрінуть завтра на роботі. Адже особу мою, звичайно, перевіряли. Редактор, без сумніву, поцікавився, в чому річ. Йому пояснили…

Мабуть, він так само пояснив тим мінтам, яким моє прізвище ні про що не говорить: відколи засновано «Міські новини», відділ криміналу тримається на матеріалах Андрія Шкаради. Сам Андрій Шкарада, тобто я, вирізняється з-поміж переважної більшості кримінальних репортерів тим, що продав успадковану від бабці хату в селі Патюти на Чернігівщині й цілеспрямовано витрачав десятки, двадцятки і навіть сотенні зелені купюри з портретами американських президентів на невеличкі премії міліційним операм та іншим людям, які допомагали роздобути інформацію.

Бабина спадщина швидко скінчилася, але наш відділ криміналу на той час мав стабільні