Читати книгу - "Син"

Дорогою додому вона спитала батька, чому він був таким люб’язним з учителькою, у якої замість носа величезний кривий дзьоб. І тхне від неї так, наче вона з’їла на сніданок дохлого пацюка… словом, огиднішу людину дуже важко було собі уявити. Батько відповів, що, коли воював, пообіцяв Богові: «Якщо залишуся живий — ходитиму до церкви щонеділі!» Але незадовго до народження Джинн він перестав виконувати цю обіцянку, бо був дуже зайнятий, і тому… Вона вже знала, дуже добре знала, що далі скаже батько. Утім, він усе одно промовив «і тому твоя мати померла».

Джонас, її старший брат, сказав, що, мабуть, не треба її так лякати. Та батько велів йому замовкнути. Клінт тим часом, ущипнувши сестру за руку, прошепотів їй на вухо:

— Коли ти потрапиш до пекла — одразу ж прийде чорт і я-а-ак устромить ве-е-еличезні вила просто тобі в дупу!

Вона розплющила очі. Уже шістдесят років минуло, відколи Клінта не стало… У напівтемній кімнаті нічого не змінилося.

«Папери!» — подумала вона.

Одного разу Джинн урятувала їх від вогню й відтоді переховувала в себе. А тепер ці папери, найімовірніше, знайдуть.

Розділ 3

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

10 серпня 1915 року

Сьогодні мій день народження. І сьогодні я, навіть не затьмарюючи своїх думок віскі, дійшов простого висновку: я — нікчема. За сорок п’ять років, що лишилися позаду, я не зробив нічого такого, про що варто було б пам’ятати. Замість душі в мене — чорна порожнеча. І я змушений визнати, що протягом усіх цих років дозволяв усім довкола ліпити з мене все, що їм хотілося. Спитати полковника — він скаже, що зневажає мене, бо я найгірший із його синів.

Ці записи будуть єдиною правдивою хронікою моєї родини. Святкувати вісімдесятиріччя полковника планують в Остіні. Усі як один вихвалятимуть його — незалежно від того, що насправді про нього думають. Адже він уславлена, шанована в усьому Техасі людина. А тим часом це літо стає дедалі кривавішим. Бравнсвіллський телефонний кабель підривають бунтівники. Тільки-но полагодять — а вони вже знову висаджують його в повітря. На ранчо Кінґ нещодавно напали бандити (їх було близько сорока). А в Лос-Тулітос улаштували тригодинну перестрілку, і президент Ліги закону й порядку округу Камерун загинув (хоча я не можу сказати напевне, утрата це чи набуток).

Щодо мексиканців, то їх убивають у таких кількостях, що, коли бачиш незліченні мертві тіла, котрі валяються в канавах чи звисають із дерев, дивишся на це вже як на стихійне лихо (таке, наприклад, як нашестя пантер чи вовків). «Сан-Антоніо Експресе» уже навіть не згадує про них, адже, щоб перелічити таку кількість імен, забракне паперу. Тож теханос помирають без відповідних записів у офіційних документах. А ховають їх — якщо взагалі ховають — у викопаних абияк ямах. Або ж просто відтягають, обв'язавши мотузкою, подалі від людського житла.

Минулого місяця хтось (не можу сказати напевне, але підозрюю Ніла Ґілберта) убив двох наших вакуерос — Лонґіно й Естебана. Після цього полковник придумав ось що: велів решті наших вакуерос почепити собі на груди папірця з написом «Це — хороший мексиканець. Не чіпайте його, будь ласка. Коли з нього вже не буде користі, я сам його приб’ю. Полковник Ілай Мак-Каллоу».

Наші мексиканці носять ці папірці з такою гордовитістю, наче це медалі за відвагу. Усі вони просто моляться на полковника (як, зрештою, й усі інші), величаючи його «нуестро патрон», тобто «наш покровитель».

Тутешні фермери, на біду для теханос, і далі розорюються. Це лихо спіткало й нас: минулого тижня ми із Салліваном виявили в нашій огорожі діру, крізь яку повтікала худоба. До настання ночі ми знайшли лише двісті шістдесят три корови й теляти. А навесні їх було в нас чотириста сімдесят вісім. Отже, ми втратили близько двадцяти тисяч доларів. Щодо того, хто ж заподіяв нам таке лихо, — усі докази начебто свідчать проти наших сусідів на прізвище Ґарсія. Але напевне я цього знати не можу. І нізащо не звинувачуватиму того, хто може виявитися ні в чому не винним. Але такі сентименти у нас — скоріше виняток, ніж правило.

Я неодноразово думав про те, що мені слід було б народитися в Старих Штатах. Ті землі завойовували жахливою ціною крові — так само, як і Техас. Але ж тепер там бодай не треба вже ходити зі зброєю напоготові. Хоча, якщо добре подумати, я так звик жити серед природи, що таке місто, як, наприклад, Остін, просто задушить мене. Для людини, яка народилася й виросла на безкраїх пасовиськах, Остін здаватиметься пеклом. Особисто мені, коли я туди вперше потрапив, видалося, що всі шістдесят тисяч мешканців міста верещать разом, причому верещать не просто так, а на мене. Цей жах і досі не йде мені з голови. Тож я все-таки краще залишуся тут, на своїй рідній землі, хоч би яким тяжким було тутешнє життя.

Уважно оглянувши діру в нашому паркані, Салліван знову наголосив на тому, що в усьому винні Ґарсія, бо сліди ведуть просто до їхньої земельної ділянки. А річка в цьому місці така мілка, що її можна легко перейти вбрід.

— Я нічого не маю проти старого Педро, — сказав він, — але ж усі знають, що ті двоє, які одружилися з його доньками, — справжні покидьки, гірші за негрів.

— Ти наслухався балачок полковника, — відповів я.

— Він тямить у мексиканцях як ніхто інший.

— Я впевнений у протилежному.

— Тоді спробуйте якось довести мені, що Ґарсія тут ні до чого. Хоча й сліпому видно, що це вони зробили діру в паркані, бо сліди ведуть у їхній бік. Було б це не в наші часи, а трохи раніше — ми просто вдерлися б до них та забрали те, що нам належить.

— Старий Педро не може стежити за кожним дюймом своєї землі. Так само, як і ми не можемо всього впильнувати на своїх володіннях.

— Ви велика людина, — сказав він. — І я просто не розумію, чому ви поводитеся як нікчема.

Висловивши таким чином усе, що хотів, він більше не повертався до тієї теми. Цей чоловік сприймав як особисту образу те, що в наші часи мексиканці ще могли володіти такою великою кількістю землі. Звичайно ж, наші