Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

На думку дослідників, основні маршрути кіммерійських вторгнень до Малої Азії і суміжних регіонів проходили через Балкани (О. І. Тереножкін) або вздовж східного узбережжя Чорного моря (Є. І. Крупнов, І. М. Дьяконов). Слід зазначити, що у цьому випадку археологічні матеріали виявилися більш інформативними. На користь західних шляхів свідчить досить помітне поширення на півдні Середньої Європи (передусім — в Угорщині, Румунії, навіть у Словаччині й Південній Австрії), а також на Балканах, зокрема у Сербії, речей чорногорівсько-новочеркаського типу чи виготовлених за їх зразками, головним чином зброї та кінської вузди. Ці знахідки є підґрунтям для висновку про тісні контакти тогочасного населення східноєвропейських степів із західними сусідами і, можливо, є наслідком кіммерійських походів через територію Балкан. У сучасній Болгарії біля сіл Єнджа та Білоградець виявлено два поховання, споруджені для кіммерійських ватажків.

Подібна ситуація спостерігається й на території Північного Кавказу. Тут не тільки виявлено численні поховальні пам'ятки чорногорівсько-новочеркаського типу, а й простежується глибокий вплив степовиків на культуру аборигенного населення. Знайдено тут і речі, характерні для культури західних сусідів кіммерійців — фракійців, що також можна пояснювати пересуванням кіммерійських племен на широкому просторі європейського півдня.

Рис. 1. Маршрути походів кіммерійців та скіфів через Кавказ (за Є. І. Крупновим): 1 — скіфи; 2 — кіммерійці.

До речі, кіммерійські племена залишили по собі згадку не тільки у писемних джерелах та археологічних пам'ятках — кіммерійська навала на багаті країни Передньої і Малої Азії була, очевидно, настільки спустошливою, а вигляд північних кочовиків настільки незвичним для їхніх сучасників, що образ кіммерійських воїнів вони втілили й у творах образотворчого мистецтва. Можливо, саме кіммерійці часу перших нападів на Передню Азію зображені на одному з рельєфів, що прикрашали палац ассирійського царя Ашшурнасирпала II в Німруді, а також на одній з етруських ваз, що нині зберігається у Ватикані. Згадка про кіммерійців збереглася й у народній пам'яті — не випадково етнонім «кіммерійці» набув нового змісту в давньогрузинській мові, де слово «gmiri» відповідало поняттю «богатир»[12]. Звідки ж походять ці легендарні богатирі?

Про походження кіммерійського етносу

Вивчення кіммерійців як історичного народу тільки починається. Багата на «білі плями» й їхня етнічна історія.

Досі остаточно не вирішене питання про мовну приналежність цього народу. Тривалий час вважалося, що кіммерійці розмовляли фракійською мовою — однією з нині мертвих індоєвропейських мов, що в давнину була поширена у східній частині Балканського півострова й прилеглих до нього територіях[13]. Матеріалів для дослідження цього питання було обмаль — про кіммерійську мову можна було говорити лише на основі трьох слів, які збереглися у писемних джерелах. Це імена кіммерійських вождів Теушпи, Тугдамме (Лігдаміса) та Шандакшатри, щодо походження яких лінгвісти не дійшли згоди — лише останнє ім'я нібито має іранське походження[14].

Рис. 2. Кіммерійці. Грецькі зображення VI ст. до н. е.

Більш-менш ця проблема почала з'ясовуватися лише останнім часом. Так, на підставі археологічних досліджень було доведено генетичний зв'язок історичних кіммерійців з племенами зрубної культури. Щодо останніх та близьких їм за походженням і культурою племен андронівської культури, поширених на схід від Волги, найпереконливішою є думка про іраномовне походження[15]. Це цілком зрозуміло — чим би не закінчилася гостра дискусія стосовно прабатьківщини індоіранських народів, вже зараз лінгвісти переконалися у наявності глибокого місцевого коріння іраномовних племен на півдні Східної Європи. Цей висновок ґрунтується, зокрема, на деяких мовних запозиченнях, що могли виникнути не пізніше другої половини II тис. до н. е.[16].

Висновок про генетичний зв'язок історичних кіммерійців та носіїв зрубної культури не тільки з'ясовує питання щодо мови першого народу Східної Європи, назва якого збереглася до наших часів, а й дає можливість зазирнути у його далеке минуле. Зараз доведено, що предками носіїв зрубної культури були носії полтавкінської культури, поширеної на території Нижнього Поволжя у першій половині II тис. до н. е. Саме цю територію й можна вважати прабатьківщиною кіммерійців[17].

Проте у процесі складання кіммерійського етносу брали участь не тільки племена зрубної культури, а й групи прийшлого населення, що просунулись до Південно-Східної Європи з території сучасного Казахстану та Південного Сибіру. Саме з цими регіонами пов'язані знахідки невластивих європейському півдню форм наконечників стріл, кинджалів, вудил та псаліїв, а також антропоморфних статуй, що з'являються тут на чорногорівському етапі розвитку зрубно-кіммерійської культури[18]. За сучасними даними, цю подію можна розглядати як наслідок перегрупування племен у X—IX ст. до н. е. всередині єдиного іраномовного масиву, який займав тоді значну частину півдня Євразії. Тому вона не могла спричинитися до докорінної зміни етнічної ситуації у кіммерійських степах; до того ж не пізніше середини VIII ст. до н. е. чужинці розчинилися серед місцевого населення. Але й вони відіграли певну роль у формуванні гетерогенного етносу історичних кіммерійців, які залишили по собі глибокий слід в історії України та сусідніх країн.

Суспільний лад, культура та мистецтво

Кіммерійці були першим народом, який цілком пристосувався до екологічних умов східноєвропейських степів та, завдяки кочовому способу виробництва, максимально використовував наявні тут природні ресурси. Так виникла перша кочова культура в цьому регіоні, яка відповідала оточуючому середовищу.

Основу господарства кіммерійців становило скотарство, зокрема конярство, що забезпечувало кіммерійських воїнів та пастухів «засобами пересування», а також давало значну частину продуктів харчування — «дивними доїтелями кобилиць» і «млекоїдами» звуться в «Іліаді» далекі жителі північнопричорноморських степів [Hom., II., II, 13, 3—6].

Велику роль у житті кіммерійців відігравала війна. Походи у далекі країни Передньої та Малої Азії відкривали перед кочовиками широкі можливості для здобуття продуктів землеробства і ремесла. Постійний тиск з боку кіммерійських племен зазнавало й осіле населення українського Лісостепу — якраз за кіммерійської доби у південних районах цієї землеробської зони почали виникати городища з розвинутою системою укріплень, що захищали від загрози кочовиків.

Кочове життя і войовничість кіммерійців зумовили характер їхньої матеріальної культури, насамперед озброєння і спорядження бойового коня. Головною зброєю був далекобійний лук зі стрілами, до яких прилаштовували бронзові дволопастеві вістря. У ближньому бою кіммерійці використовували мечі, виготовлені цілком із заліза або споряджені бронзовими руків'ями, довжина яких іноді перевищувала 1 м. Металурги кіммерійської доби — а це був лише початок освоєння чорних металів — могли виробляти не тільки просте кричне залізо, а й високовуглецеву сталь; ковалі добре володіли основними прийомами своєї професії: розумілися на