Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

1952 р. вийшла друком стаття О. І. Тереножкіна, де автор уперше об'єднував у єдину культурно-хронологічну групу поховання у курганах Чорногорівському, Камишеваському, Малій Цимбалці тощо, яку датував найпізнішим передскіфським часом[3]. Майже одночасно побачили світ ще дві роботи, де розглядалися пам'ятки типу скарбу бронзових виробів, знайдені у м. Новочеркаську 1939 р. Ці пам'ятки були віднесені до VIIІ—VII ст. до н. е. та інтерпретовані чи то як скіфські, чи то як кіммерійські[4].

Розробку кіммерійської проблеми продовжив О. І. Тереножкін. Він переконливо довів, що найпізніша передскіфська культура поділялася на два послідовні хронологічні етапи — чорногорівський (приблизно 900—750 рр. до н. е.) та новочеркаський (приблизно 750—650 рр. до н. е.). Вчений також обґрунтував два основні висновки: 1) культуру типу Чорногорівки-Новочеркаського скарбу бронз можна розглядати як культуру історичних кіммерійців; 2) ця культура не трансформувалася у скіфську, а змінилася останньою на початку VI ст. до н. е. суто механічно, оскільки формування скіфської культури відбулося задовго до VII ст. до н. е. у глибинних районах Азії[5].

У цих працях визначаються основні риси кіммерійської культури, тепер її пам’ятки досить легко виокремити з усієї маси степових поховань доби раннього заліза.

Кіммерійські поховання — головне археологічне джерело для вивчення цього досить таємничого народу, оскільки його поселення нам невідомі. Поховання здійснювались у прямокутних або овальних могилах, над якими споруджували курган, чи використовували для цього ритуалу курган раніших часів, у насип якого «впускали» могилу. Іноді стіни могильної ями обшивали деревом. З цього ж матеріалу робили й перекриття над могилою. У чоловічі поховання клали зброю та вузду, зрідка тут ховали й бойових коней небіжчика. Інвентар жіночих поховань скромніший і складався головним чином з ліпної кераміки. Нині відомо близько двохсот таких пам’яток, що дає змогу детально вивчати історію і культуру цих кочових племен.

Проте існує й інша думка. За однією гіпотезою, термін «кіммерійці» взагалі не є назвою конкретного народу, а перекладається за допомогою іранських мовних паралелей як «рухомий кінний загін»[6]. Автор цієї гіпотези вважає також, що «скіфи» і «кіммерійці» становили загони двох близьких за культурою, але різних скіфо-сарматських племен. Якщо перший термін справді відбивав племенну назву, то справжня «назва племені, до якого належав перший рухомий загін — кіммерійці Геродота, — мабуть так і залишиться невідомою». Таким чином, за одним дотепним зауваженням, кіммерійці, які на сторінках історичної літератури з напівлегендарного народу поступово ставали історичною реальністю, відтак знову перетворилися на легенду[7]. Справді, таке суперкритичне ставлення до кіммерійської проблеми є невиправданим. Більшість письмових свідчень про цей народ ґрунтується на знаннях їхніх наступників — скіфів та грецьких колоністів Північного Причорномор'я, які вважали кіммерійців цілком конкретним народом. Та й слід його у давній історії залишився досить глибокий.

Політична історія кіммерійців

Відлуння історичних подій, пов'язаних з ім'ям кіммерійців, стосується передусім їхньої навали на територію Малої Азії та у прилеглі райони. Деякі дані про ті часи збереглися у «Географії» — головній праці грецького вченого Страбона, який жив на межі нашої ери (64/63 р. до н. е. — 23/24 р. н. е.), але використав у своїй книзі й значно давніші джерела. За його свідченнями, кіммерійські напади на Малу Азію почалися ще за часів Гомера або трохи раніше [Strabo., 1, 2, 9; III, 2, 12].

Про землі, звідки приходили загони цих небезпечних ворогів, малоазійські греки, сучасники Гомера (VIII або початок VII ст. до н. е. ст.), майже нічого не знали. Як свідчить цитований вище уривок з «Одісеї», вони уявляли їхню землю як країну суцільного мороку, неподалік якої знаходився вхід до царства померлих. Тобто кіммерійські землі були північною ойкуменою відомого тоді грекам світу[8].

У середині VIIІ ст. до н. е. кіммерійці брали участь у знищенні Фрігійського царства, що знаходилось в центрі сучасної Анатолії. Близько 654 р. до н. е. вони захопили Сарди — столицю Лідійського царства у західній частині Малої Азії, і цар Лідії Гіг загинув у битві з ними. Кіммерійці зруйнували й такі центри іонійських греків, як Магнесія та Ефес.

Загрожували вони й іншим містам. У Страбона збереглися написані у цей період рядки грецького поета Калліна про «військо грізних кіммерійців» [Strabo., XIV, 1, 40], а на території Мілета, великого грецького поліса Малої Азії, археологи знайшли систему укріплень, побудованих для захисту від кіммерійської навали[9].

Згадуються кіммерійці й у ассирійських джерелах другої половини VIII ст. до н. е. На території Передньої Азії тоді розгорталися бурхливі події. Зокрема, наприкінці VIII ст. до н. е. дуже загострилось суперництво між двома великими державами давнього Сходу — Ассирією та Урарту. Супротивники пильно стежили один за одним. Приблизно між 722—715 рр. до н. е. ассирійські агенти повідомили з Урарту, що володар цієї країни Руса І зазнав тяжкої поразки саме від кіммерійців. Трохи пізніше — 714 р. до н. е. — військо ассирійського царя Саргона ІІ. завдало рішучого удару Урарту, а Руса І кинджалом заподіяв собі смерть. Проте щасливий переможець не набагато пережив свого супротивника — у 705 р. до н.е. загинув і він. Не виключено, що свою смерть Саргон II знайшов таки у битві з кіммерійцями. У 679—678 рр. до н. е. кіммерійці напали на Ассирію, але зазнали поразки. Стосунки кіммерійців з Ассирією були не тільки ворожими — кіммерійці перебували тут як наймане військо. Проте використати здобутки своїх перемог на Близькому Сході кіммерійцям довго не судилося — вторгнення скіфських загонів і наступне встановлення тут скіфського панування поклало край кіммерійській навалі, а частина кіммерійців увійшла до складу скіфського об'єднання. В усякому разі, з другої половини VII ст. до н. е. у передньоазіатських документах згадується лише ім'я скіфів.

Одна з таємниць, на які так багата кіммерійська історія, полягає у тому, що дані писемних джерел про кіммерійські напади на Малу і Передню Азію не збігаються з археологічними матеріалами. Досі на цій території фахівцями не знайдені речі, що характерні для північнопричорноморської культури типу Чорногорівки-Новочеркаського скарбу бронз. Матеріали, що походять з цієї території і якось стосуються північних кочовиків, є типовими зразками ранньоскіфської культури. Зокрема, це стосується й виявлених на території сучасної Турції відомих комплексів з Норшун-Тепе і Анатолії[10]. У Малій Азії знайдено й північнопричорноморські матеріали часів, що передували писемним свідченням кіммерійської навали. Так, під час розкопок легендарної Трої виявлено кераміку, типову для зрубної культури[11].