Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

Саме Рахім-хан дав бабі його славетне прізвисько — Туфан-ага, себто «пан Ураган». І воно справді виявилося дуже влучним. Батько був утіленням стихії та взірцевим пуштуном: рославий, з густою бородою і гривою кучерявого каштанового волосся, такого ж непокірного, як і він сам; його руки, здавалося, могли завиграшки викорчувати вербу, а грізний погляд «змусив би диявола впасти на коліна та благати пощади», як любив казати Рахім-хан. Під час вечірок, коли в кімнату вривалася батькова постать заввишки майже два метри, усі голови поверталися до неї, мов соняшники до сонця.

Бабу неможливо було ігнорувати, навіть коли він спав. Я затикав вуха ватними рурками, накривався з головою, і все одно хропіння баби — дуже схоже на гудіння двигуна вантажівки — сягало крізь стіни. А між моєю кімнатою та спальнею баби був цілий коридор! Досі не уявляю, як мамі вдавалося спати з ним в одній кімнаті. І це один з пунктів у довгому переліку моїх запитань до мами, які я поставив би їй, якби ми могли зустрітися.

Наприкінці 1960-х, коли мені було чи то п’ять, чи то шість, баба вирішив побудувати сиротинець. Я дізнався цю історію від Рахіма-хана. Він розповів, що баба сам виконав креслення, хоч і не мав ніякого досвіду в будівництві. Скептики вмовляли його не дуріти та найняти архітектора. Баба, звісно, відмовився, і всі хитали головами, нарікаючи на його впертість. Зрештою бабі таки вдалося задумане, і всі знову хитали головами, але тепер — захоплюючись його тріумфом. Баба оплатив із власної кишені побудову двоповерхового сиротинця просто біля головної смуги Джаде Майванд на півдні від річки Кабул. Рахім-хан розповів мені, що баба особисто профінансував увесь проект, зокрема послуги інженерів, електриків, сантехніків і чорноробів, а що вже казати про міських чиновників, яким «слід змащувати вуса олією».

Сиротинець будували три роки. Мені тоді було вже вісім. Пригадую, як у день перед відкриттям баба повіз мене на озеро Карґа, що за кілька миль на північ від Кабула. Він сказав запросити й Гассана, проте я збрехав, що в Гассана пронос. Я хотів, щоби баба був тільки мій. А ще на цьому озері ми з Гассаном якось пускали жабок, і Гассанова стрибнула вісім разів. Моя — щонайбільше п’ять. Баба тоді стояв поруч, спостерігав і поплескав Гассана по спині. Навіть поклав руку йому на плече.

Ми сиділи за столом для пікніка на березі озера, тільки ми з бабою, їли варені яйця та сендвічі з кофтою — м’ясні кульки та мариновані овочі, загорнуті в наан. Вода була темно-синя, і на її рівній, як дзеркало, поверхні мерехтіло сонце.

Щоп’ятниці коло озера бувало повно сімей, які насолоджувалися сонячним днем за містом. Але тоді, посеред тижня, крім нас із бабою, там була хіба що пара довгокосих бородатих туристів — «хіпі», так їх називали. Вони сиділи з вудочками на доку та чеберяли ногами у воді. Я запитав бабу, навіщо вони відрощують таке довге волосся, але баба тільки гмикнув і не відповів. Він саме готував завтрашню промову: перегортав списані аркуші з безладного стосу та де-не-де робив позначки олівцем. Я взявся їсти яйце, а тоді запитав бабу, чи правду мені сказав один хлопець зі школи, мовляв, якщо з’їси шматочок яєчної шкаралупки, доведеться потім її випісяти. Баба знову гмикнув.

Я надкусив сендвіч. Один із білявих туристів засміявся і поплескав другого по спині. Удалині за озером вантажівка незграбно завертала за вигин пагорба. У її бічному дзеркалі виблискувало сонце.

— Думаю, в мене саратан, — промовив я. — Рак.

Баба відвів погляд від аркушів, що лопотіли на вітрі. І сказав, що я й сам можу взяти газованку — варто лише зазирнути в багажник машини.

Наступного дня перед сиротинцем зібралося стільки людей, що всім охочим забракло стільців. Багато хто дивився церемонію відкриття стоячи. День був вітряний, я сидів позаду баби на невеликому помості одразу біля головного входу в нову споруду. Баба був у зеленому костюмі та каракулевій шапці. Десь посеред промови вітер збив убір з батькової голови, і всі засміялися. Він дав мені знак потримати його шапку, і я зрадів, тому що тепер усі побачать, що це мій тато, мій баба. Батько повернувся до мікрофона і висловив сподівання, що будівля триматиметься міцніше, ніж шапка в нього на голові, й усі знову засміялися. Коли баба завершив промову, люди аплодували стоячи. Вони довго плескали. А потім тиснули йому руку. Дехто куйовдив мені волосся і теж тиснув руку. Я так пишався бабою, пишався нами.

Попри батьків успіх, люди завжди в ньому сумнівалися. Казали, що в нього немає схильності до бізнесу і краще б він вивчав право, як його батько. Проте баба довів, що всі вони помилялися, — він не лише розвинув власний бізнес, а й став одним із найбагатших підприємців Кабула. Баба і Рахім-хан заснували напрочуд успішну компанію з експорту килимів, дві аптеки й ресторан.

Усі посмішкувалися з баби, мовляв, він ніколи не знайде собі доброї пари — зрештою, він же не королівської крові, — та батько одружився з моєю мамою, Софією Акрамі, високоосвіченою жінкою, яку вважали однією з найбільш шанованих, вродливих і шляхетних наречених Кабула. Вона викладала класичну перську літературу в університеті, ба більше, походила з королівської родини — цей факт батько грайливо кидав у обличчя скептикам, називаючи її «моя принцеса».

Якщо не брати до уваги єдиний очевидний виняток — мене, — батько створив свій світ саме таким, яким хотів його бачити. Проблема, однак, полягала в тому, що баба бачив світ лише чорно-білим. І сам вирішував, що чорне, а що біле. Людину, яка живе таким чином, ти і любиш, і боїшся водночас. А може, навіть трохи ненавидиш.

Коли я вчився у п’ятому класі, до нас приходив мулла, який викладав іслам. Його звали мулла Фатгулла-хан — куций присадкуватий чоловік із хрипким голосом і рясними слідами від акне на обличчі. Він пояснював нам переваги закяту[8] й обов’язок хаджу[9]; навчав премудрощів намазу — п’ятиразової щоденної молитви — і змушував визубрювати вірші з Корану: хоч ніколи не перекладав нам їх, та постійно наголошував (іноді послуговуючись вербовою різкою), що ми