Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
253 Вже блискавицями мав він ось-ось позакидувать землю,
254 Та побоявсь, щоб од того вогню сам етрір божественний
255 Не спалахнув, щоб і вісь світова водночас не згоріла.
256 Втім, пригадалося й рішення Долі: що має настати
257 Час, коли море, земля й величавого неба склепіння
258 Враз спалахнуть, — і довкіл світова запалає будова.
259 Тож блискавиці, що в кузнях кіклопів кувались, одклавши,
260 Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку
261 Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба.
262 Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона,
263 З ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки
264 Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах,
265 Грізне обличчя його — в чорноті дощового завою,
266 В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки,
267 Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі.
268 Тільки-но руку важку покладе він на тучі розлогі —
269 Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки.
270 Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні
271 Воду Іріда бере, щоб до хмар донести її знову.
272 Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу
273 Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний.
274 Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець:
275 Брат лазуровий його вже викочує хвилі в підмогу,
276 Ріки скликаючи всі. І коли перед ним вони стали
277 В пишній палаті,— «Не буду тут, — каже, — розводитись довго,
278 На балачки не пора — вашу міць усі разом пролийте.
279 Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили
280 Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!»
281 Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік —
282 От вони піняться й рвуться туди, на широкії води.
283 Сам же він гупнув тризубцем об землю, й вона, колихнувшись,
284 Водам іще додала небувалої сили й розгону.
285 Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями;
286 Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу,
287 Крівлю зривають, домашні божки — на запіненій хвилі.
288 Де — не — де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись,—
289 Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає,
290 Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею.
291 Повністю зникла межа поміж водами і суходолом —
292 Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море.
293 Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь,
294 Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно.
295 Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків,
296 Інший — вже рибу бере голіруч у верхів'ї в'язовім.
297 То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір,
298 То виноградну лозу підминає закруглене днище.
299 Де на м'якім моріжку випасалися кізки грайливі,
300 Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені.
301 З дива того нереїди німіють: міста ж під водою,
302 Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі,
303 Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються.
304 З вовком овечки пливуть; по сусідству — лев жовтогривий,
305 Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла
306 Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх — олень.
307 Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти,
308 В море он падає птах, розпластавши натомлені крила.
309 Де тільки горб височів — там розгнуздані, піняві хвилі;
310 Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б'ються.
311 Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок —
312 Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно.
313 Край аонійський від Ети — гори відділяє Фокіда,
314 Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні —
315 Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька.
316 Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками,
317 Це — величавий Парнас, що верхів'ям пронизує хмари.
318 Ось і причалив сюди, — бо все інше було під водою,—
319 Девкаліон і дружина його на човні невеликім.
320 Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,
321 Як і Феміду саму, що тоді віщувала майбутнє.
322 Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди,
323 Й серед жіноцтва — богів лиш вона шанувала найбільше.
324 Бачить Юпітер: де світ був колись — нині плесо безкрає;
325 3-між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався,
326 З-поміж усіх незчисленних жінок — лиш одна врятувалась.
327 Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати.
328 От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним,
329 Небу — на землю, землі ж — подивитись на небо дозволив.
330 Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець,
331 Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона,—
332 Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті
333 Виставив плечі,— й велить йому зараз же, в ріг засурмивши,
334 Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний
335 З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу
336 Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється.
337 Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря,—
338 Повняться
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.