Читати книгу - "На зарослих стежках"

І тепер я не маю жодного наміру закопувати цей свій хист у землю.

***

У щоденному житті-бутті не стається нічого важливого. Он старий чоловік тарганить на узгір’я домовину, яка лежить на ручному двоколісному возику, а його стара дружина тупцяє слідом і підпихає. Уже вдруге за мого перебування тут це старе подружжя привозить сюди домовину, вночі в лікарні хтось помер, і покійника перевозять у повітку, що стоїть на пагорбі, де він лежатиме до поховання в землю. Тихо й спокійно, нічого особливого. Старий розв’язує мотузку, підходить до узголів’я домовини і тягне її. Дружина знов підпихає. І домовина плавно сповзає додолу.

— Це, бува, не ви лишили фінський ніж? — питаю я.

— Фінський ніж? — мабуть, перепитує він, бо я бачу, як він обмацує себе, а потім хитає головою.

Відтак йому розв’язується язик, він хоче більше знати про той ніж: мовляв, ну і який же він на вигляд? Та я плентаюсь далі, ніби раптом згадую, що маю дещо зробити у себе в палаті.

І я таки маю. Правду кажучи, я не байдикую, мені доводиться, як усім людям у нинішні часи, щодня церувати шкарпетки й латати на ліктях куртку. Крім того, є ще повно дрібних справ, яких годі перелічити: треба заслати ліжко, викурити вранішню сиґару й побити мух. Треба прикрутити ніжку стільця, що весь час відвалюється, і забити в стіну цвях для свого капелюха, я навіть знайшов камінь, яким його забиватиму. Врешті-решт мені вже годилося б, мабуть, відповісти на листа, що надійшов минулого місяця, але писака з мене нікудишній, і відповіді не вийде.

Усьому свій час.

Про навкілля, що мене оточує, нема чого й казати. Тут тільки голе узгір’я і жодного квітника. Погода гидка, майже завжди холодний вітер; однак недалеко звідси ліс, де між деревами пурхають пташки, а на землі повзає всіляке гаддя. О, світ і тут прекрасний, і нам би годилося безмежно дякувати йому за те, що ми в ньому живемо. Тут навіть каміння й верес багаті кольорами, тут папороть має дивовижну форму, і в роті ще довго відчувається приємний присмак після того, як я знаходжу корінь солодки і відкушую краєчок.

Аж ось над пагорбом пролітає літак, і краєвид пожвавлюється. Ген біля підніжжя пагорба припнуто дві корови, але, на жаль, вони стоять на одному місці; я бачу, що корови ревуть, бо їм не терпиться, щоб їх кудись перегнали і напоїли.

У певну годину мені приносять їсти. Одна з трьох молоденьких сестричок ставить на мій стіл тацю, розвертається на підборах і виходить.

— Красненько дякую! — гукаю я їй услід.

Ба — всі три сестрички не міняють тактики. Либонь, їм важкувато підійматися на пагорб так, щоб не розхлюпати кави або юшки. Хтозна. Але все розхлюпується на тацю. Так мені й треба: котюзі — по заслузі. З перших днів свого перебування тут я намагався пояснити їм, що нікого не вбив, нічого не вкрав і не спалив нічиєї хати, та мої пояснення їх не обходили і не цікавили. Тепер я більше нічого не пояснюю, бо немає сенсу збивати бучу. Юшка розхлюпалася, кава розхлюпалась, та в цьому все-таки немає ніякої трагедії. І ось я підбираю з таці якогось листа, його розпечатували, а тоді знов запечатували — саме так листи пересилала поліція. Може, там вирізка із шведської газети. Або вітання від якоїсь милої данської актриси. Підібравши листа з таці, я сушу його на сонці. У цьому також немає нічого трагічного. Тільки прикро за тих трьох сестричок, всі вони юні і вродливі, але як же погано виховані...

***

Про спалену віллу Сміта Петерсена досі ходять чутки. Очевидно, вона чимось вабила до себе людей.

Спершу я простую до дощаного мосту без поручнів, найімовірніше це просто кладка, а потім зупиняюся біля велетенських ясенів, столітніх і величних, там лише п’ять чи шість дерев, не більше, решта, мабуть, усохли. Я насилу пробираюся кам’янистою, неприбраною дорогою і доходжу до руїн.

Вілла була дерев’яна, стіни, які вціліли, свідчать, що тут стояв звичайний сільський будинок з необхідними прибудовами й добудовами довкола. Мені невтямки, що в тому будинкові особливого, але ж, мабуть, всередині тут панувала велич, де було повно затишку, комфорту, розкоші, шику та неземної краси, хіба я знаю. І тут, либонь, святкували всілякі урочистості, тут минали неповторні хвилини життя й казкові ночі, які досі живуть у переказах. Тут жила династія Смітів Петерсенів, дехто з них писався через дефіс, дехто ні. Один Сміт Петерсен працював консулом у Ґримстаді, ще, кажуть, є пристань Сміта Петерсена, я нічого такого не знаю, колись тільки мені прийшов був від якогось Сміта Петерсена лист, написаний, на жаль, нерозбірливим почерком. Чи не французьким консулом він часом був? Їздив, певно, парою коней, якими правував кучер у лівреї із блискучими ґудзиками, у той час то було не абищо; тепер Сміт Петерсен мав би два лімузини, тож йому довелося б прокласти до своєї садиби пристойну дорогу.

Але не це змушує мене поринути в роздуми, а зовсім інше: як мало на світі довговічного! Навіть династії обриваються. Навіть те, що ґрандіозне, колись валиться. У цих моїх міркуваннях немає ні крихти песимізму, це просто визнання того, наскільки невгамовне й динамічне життя. Воно весь час перебуває в русі, анітрохи не зупиняється, тільки-но щось одне в ньому падає, як зводиться щось інше, величається якусь мить у світі й помирає. Герої «Мови Високого[4]» щиро вірили в статичну тривалість посмертної слави. Але ми знаємо приказку про гусей, що побутує на Мадагаскарі: «Тесака не любить того, що триває вічно!»

Ох уже ці ґелґотухи з Мадагаскару! Вони отримують те, що їм хочеться мати.

Ми, люди, не такі мудрі, ми не відмовляємося від ілюзії вічного життя. Перед лицем Господа Бога й долі ми намагаємося досягти посмертної слави та безсмертя, м’яко потураючи власним забаганкам, марніємо до глибини душі й при цьому не дбаємо про незворушність і гідність.

Мені на згадку спадає Енґстремів[5] малюнок п’ятдесятирічної давнини: стареньке подружжя сидить у саду на лавці й похропує. Осінь. У нього довга борода. Руками він стискає ціпок.

Вони беззвучно ворушать губами, мовби говорять:

— Я пригадую дівчину, яку звали Емілія.

— Любий, то ж була