Читати книгу - "Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст."

для Ґрюнбайна Павлов став метафоричним утіленням «секрету виробництва молодої радянської деспотії», тому «Лекція про основу черепа» закінчується «Вирваним листком» на згадку про вченого. Як експериментатор, Павлов став, зрештою, сам жертвою власних експериментів. «Це Ленін особисто в час громадянської війни віддав розпорядження подвоїти продуктовий пайок для Павлова та його дружини», — повідомляє «Вирваний листок». У вже згаданій «Післямові» до «Лекції про основу черепа» Ґрюнбайн уточнює: «У відкритому листі до товариша Зінов’єва (голови Петроградського виконавчого комітету) від 1920 року він наказав виділити заслуженому фізіологові Павлову додатковий продуктовий пайок та більш комфортабельну квартиру, коли той через тяжке матеріальне становище подумував про виїзд за кордон. Щоб першовідкривач умовного рефлексу Павлов не вийшов з-під упливу молодої радянської влади й не піддався принадам капіталізму, було вирішено створити для нього особливо сприятливі умови, на зразок того, як він сам у ролі експериментатора доглядав своїх піддослідних тварин. «(…) Без найменшої підозри про те, що його використовують, Павлов, дослідник, став піддослідним — типовий приклад вироблення рефлексу».

Тотальну радянську реальність, про яку говорив Ґройс, стало неможливо осягнути відразу ж після розпаду імперії. Ніщо — ніяка мова — не здатна зрадити хитрий спосіб, у який країна стала часовою дірою. Саме через ті жахливі події розпочинається забування й водночас — боротьба за мову. Апелюючи до Ніцше, в есе «Транзит Берлін» Ґрюнбайн говорить про «переоцінку цінностей» під час постійних пертурбацій Повороту, про «забування як вторгнення вегетативного в історичний час[6]». Есе «Транзит Берлін» повною мірою може бути прочитане як програмний текст Повороту — завдяки йому можна ще раз осягнути злам епох, «землетрус силою в 10 балів за шкалою Ріхтера», коли населення двох країн раптом перетворилося на транзитних пасажирів. Із якоюсь сейсмографічною точністю Ґрюнбайн визначає, де завершиться ця подорож для митців, сформованих часом Повороту. Вони залишаться мандрувати, почнуть обживатися у транзитності, заскнівати у тимчасовому, вживатися у світ медіа, «які, своєю чергою, є транзитними місцями, отже, нічийними просторами». У кінці свого есе Ґрюнбайн ще раз ставить питання, яке навіть через майже два десятиліття залишається нагальним: «Чи ми вже нарешті там, де Ніцше 100 років тому бачив рух мистецтва й інтелекту, в імперії знаків видимості, де вільна брехня грає елементами світу, який усе більше розпадається на свої змінні явища?»

З німецької переклала Олександра Григоренко

Дурс Ґрюнбайн

Транзит Берлін

Віктору К., першому заручнику на орбіті

Який страшний сон — хтось кружляє там високо в космосі, сам-один у своїй капсулі, вщент набитій електронікою, російський космонавт, самітник-орбітник, побратимський постріл у міжпланетний простір, де ніхто не почує, як він кричить, — а там, угорі, час минає інакше, ніж унизу, на Землі, а за 100 чи більше днів, коли він повернеться, все зміниться немов за одну ніч. Світ, який він застав, різниться від того, що був перед зльотом. Землю спіткали кілька малих революцій та великих путчів. Велика держава, сімдесятирічна конструкція, звана країною, розпалась, як і вся ієрархія держапарату; уряд і політична система ліквідовані. Колишні хазяї зникли з центрального командного пункту. Армія, до якої, згідно зі службовим статутом, належить космонавт, підпорядкована новій командній владі. Він втратив орієнтацію, навіть державна валюта стала іншою, а портрети вождів та пам’ятники героїв знесені з лиця країни з люттю, яка теж, у свою чергу, давно минула. Релятивізм Ейнштейна, двоїстість чи розмаїтість паралельно поточних часів — ураз він осягає це як тривіальний досвід. Візія Ніцше, переоцінка цінностей, забування як вторгнення вегетативного в історичний час — раптом під кінець довгої подорожі в галактичну ніч космонавт стикається з цим. Усе стає іншим тієї миті, коли його нога знову ступає на рідну землю. Хіба статика земних умов, вічна мерзлота реального не були впродовж тривалого часу основою для успіху всіх грандіозних проектів, так само як непохитна стартова платформа була ґарантією для прискорення ракети? Яке рівняння часів, внутрішніх і зовнішніх, східних і західних, земних та міжпланетних — весь світ руйнується, коли ця часова будова слабне чи зміщується лиш на секунди, дугові секунди. Та ж хіба не саме це трапилося з розпадом радянської імперії? Чи не саме тоді на історичному небі з’явилася наднова зоря? У Європі стався землетрус силою в 10 балів за шкалою Ріхтера, і вмить усе населення почувається так, як один репатріант із космосу. Земля захиталася під ногами. Неначе з дальніх далей, давно вже набираючи обертів і з кожним повоєнним десятиліттям швидше, на приголомшеного спостерігача насувається нова архітектура разом з організацією простору та мовою знаків. Статична топографія європейського Сходу, глибоко вписана в свідомість і пам’ять своїх жителів, поступається динамічному циклічному світові Заходу вкупі з його економічними, політичними й моральними центробіжними силами. Закритий горизонт, типова інфраструктура Кампанелли; утворений мурами, кордонами, бараками, містами-супутниками й казармами растр поверхні розривається в уповільненій кінозйомці, а всередині, наче стара телевізійна трубка, вибухає простір. За еміґрацією ікон та нездійснених примар приходить імпорт товарів і цінних паперів. І врешті й на Сході настає ця політеїстична доба, про нових людей якої ще в 1940 році прорікав Поль Валері: «Вони стрибають крізь релігії, наче крізь паперові обручі».

Нині питаєш себе, чим відрізнялися ці люди по той бік магічної лінії, який їхній побут, мислення, культура? Чи проспали вони свій час у монотонному плині та параноїчній замкненості? Чи аж тепер, після розлому часового муру, скасування статус-кво, їхні біографії знову вливаються в спільний великий потік історії? І що означає художній твір «20000 льє під водою» — внизу на глибоководному ґрунті чи вгорі на якійсь орбіті есхатологічного часу? Чи вцілів хтось із світу орвеллівських держав, хто зміг би наполягти на своєму всупереч манії величі, цинізму, самозречення і банальним ідеалам — серед пониклих соціальних класів — на противагу цілій колективній тектоніці? Звісно, вони є, проте як допоможуть їхні сили в період, коли некрофілійний ретроспективний погляд усе ще бореться з анімалістичним забуттям?

Якщо справді цей грандіозний соціальний експеримент Сходу зумовив появу іншого антропологічного типу, — тоді Берліну, як жодному іншому місту в Європі, призначено це підтвердити. Тоді тут лежить ключ до абсурдного співіснування двох світів, двох моделей, двох способів буття, що були такими різними, як тубільці й місіонери за часів дослідницьких експедицій.

Хіба не тут у двадцяті роки в кабаре, одному з найбільш видовищних урбаністичних шоу свого часу, на поміст ступили нові типажі — людина-радар, інженер людських душ, андрогінна естрадна зірка, людина з оголеним нервом, філософ метрополії —