Читати книгу - "Морфій"

Дивиться на мене. Низенький, живіт круглий, ніби м’яч, а лице худорляве.

— Моє прізвище Калябінський. Я полковник.

І простягає лапу. Ну, я її й потискаю.

— Мене звати Віллеманн. Я пияк, — відповідаю.

Сміються обоє, Калябінський і Рудзік.

— Підпоручник у нас такий жартівник, — каже Рудзік, аби той сраний полковник ані на секунду не мав враження, що балакає не з офіцером, хоча з очевидно що молодшим і резервним, але таки хто офіцер, той офіцер.

— Пан полковник також зі Шльонська, — додає.

— Із Сосновця, — виправляє Калябінський. — То ви, пане, шльонзак?

— Ні, — заперечую, — варшав’янин. Просто народився на Шльонську.

Більше не дражниться, на щастя, не дражниться.

— Ми в страшних боях були на Шльонську, — каже він ніби не до мене, ніби в простір. — І звідтоді весь час. А ви, пане, воювали?

Дивлюсь на нього так, щоби він бачив мою нехіть.

— Лише по шинках з альфонсами, коли якась курва задарма давати не хотіла, — відповідаю.

— Ой, та пан Віллеманн бився в дев’ятому уланському, — невпевнено сміючись, квапиться пояснити Рудзік.

І наливає Калябінському келишок. Той перехиляє.

— Я оце смішну штуку згадав, — каже, ніби миттєво розпалений горілкою, але відразу притишує голос. — Були ми якось у такому містечку, Стопниці, там самі жидки живуть, і їде собі автобус, а в ньому повно німців, то кинулись по них палити, а виявилося зрештою, що то музиканти. Військові, в мундирах. Але автобус — на решето, музиканти також, труби, пане, всі постріляні та подірявлені. Цілком дурна ситуація, вони й карабінів не мали, тільки ті труби.

Мені хочеться ригати.

Допиваю горілку, щасти, йду, нічого мені тут робити.

Франція, Франція, некромансія, реєстрація чи нереєстрація, санація, коаліція, мобілізація, демократія, дератизація, розумова інсемінація. Геть.

Іду. Маю перевірити, як там ведеться Гелі з Юрчиком, розпитати, попестити, доглянути, але передовсім щось для духу. Тому до Уяздовського шпиталю. Кінець. Виходжу. Кінець.

Іду з «Лурса», мусив піти, щоб не розхворітися з тієї поразки, мало не зомлів від тієї поразки, тому виходжу, вийшов. Кінець.

Моє місто не моє, передірявлене, йду Краківським Передмістям, іде собі артіль жидків з лопатами, йдуть собі трійками жидки, бородаті, в халатах і ярмулках ідуть, їх там чоловік із тридцять, ідуть до якоїсь роботи, супроводжують їх троє німців, мундири ніби військові, але не Вермахт, мене полковник навчив: тільки у Вермахту зліва на грудях є німецький орел, в інших формувань, які носять однострій, — немає. А формувань багато. У цих немає, тому вони не Вермахт. Але холера його зна, що вони за одні. Якісь поліцаї. Або SS. Народ перед ними розступається, відвертається. Жидки з німецьким ескортом ідуть собі серединою зруйнованої вулиці.

А я далі йду, йду Новим Світом, на Новому Світі ще геть недавно точно такі колони бачив, із лопатами, зі спорядженням та в капелюхах, добровольці оборони Варшави йшли копати рови, а зараз тільки могили там, де раніше була проїжджа частина, хлопські фіри замість трамваїв, немає трамваїв, немає автобусів, є тільки фіри, їде така, а в ній спокійно собі сидять п’ятнадцятеро варшав’ян у пальтах і капелюхах, тримаючи теки на колінах, здається, ще трохи — і, закинувши ногу на ногу, читатиме газету, або краще «Wiadomości», ніби то він їде в таксі на прем’єру нового Шанявського в Атенеум. На мурах замість афіш — аркушики.

«До Юзефа Марецького дружина з дітьми. Юзечку, будинок розбитий, ми у Стасів на Ґрохові, чекаємо». «Продам виставкових голубів, вул. Вербова, 14, питати Анджея». Вербова згоріла, був там іще до капітуляції. Цілі таблиці таких аркушиків. Перед аркушиками люди, шукають, читають. Пані починає тут, я там, якби пані щось побачила про Мар’яна Ковальчика, то най би пані сказала, а як сама пані когось шукає, то я теж приглядатимусь? А скільки років? Нещастя, ох, нещастя.

Далі йшов. Вєйською. Не шукаю нікого, ніхто мене не обходить, лише Геля і Юрчик, а вони в безпеці в нашій оселі. Плитка позривана, на хідниках багно, черевики зразу стають закаляні, на вулиці болото і фіри, за два тижні на двісті років назад. Тимчасова барикада була відкрита, плити — розсунуті, але на місце пам’ятники так ніхто й не поскладав.

Знову двоє німців, солдати. Плащі, пояси, фуражки. Люди витріщались на них, ніби ті їм оце щойно рідну маму зґвалтували, вбили і з’їли. Може, в когось і вбили батьків. Може, в когось навіть зґвалтували, хтозна. Тільки от не думаю, що з’їли. Чи, зрештою, навіть не вбивали, радше пілот убив, літак убив, бомба вбила. Солдатики, ще молоденькі, оченята в них перелякані, без зброї, ну то й нащо ти ходиш містом, що його твій генерал здобув, бо ж не ти його здобув, здобуває генерал, а ти просто їхав на танку або ліз піхтурою, тоді біг, ховався, стріляв, пересмикував затвор, стріляв, у кого стріляв? Стріляв, у кого казали, а потім з іншого боку перестали стріляти, генерал дав вам випити, а зараз хтось вам іще в голову пальне, бо то ж не генералові Кохенгаузенові, коменданту Варшави, ані Браухітчу, хтось не витримає, у голову солдатикам — і жодних проблем.

То я і йду. На стіні: «Bekanntmachung!» Зліва писано по-швабськи, справа «Оголошення!» А посередині вишуканий чорний орел. «Wird mit dem Tode bestraft»[3].

Щось мене затримало перед тим оповіщенням. Прочитав німецькомовну половину. І зненацька осяяло. «Wird mit dem Tode bestraft». Так мій папа казав, то є мова мого папи, німецька, звісно, також, але не тільки, саме так розмовляв мій папа замолоду. Не про смертну кару, але: «Konstantin, wenn du unartig bist, wenn du dich schlecht benimmst, dann wirst du bestraft! Konstantin, sprich Deutsch!»[4]

Мені стало зле. Треба йти, треба йти по щось для духу.

То я і йшов. Півгодини пішої прогулянки, і вже — Уяздовський шпиталь. Щось для духу. Палати повні: лежать поранені, лежать, скиглять, ліків бракує, болять дірки від куль та осколків. То погано виглядає. Не знаю навіть, від чого мені зараз гірше: від того, що всім тим хлопцям так боляче, що вони лежать тут, а їм боляче, і що навіть негарним болить, чи, може, від того, що Яцек може не дати, бо його гризтиме сумління. Гризтиме, що дає для відпочинку, а не тим хлопцям у крайній потребі. Гарним і негарним.

А може, й мене б сумління погризло? А може, таки ні. Роззираюся в пошуках свого лікаря, питаю про нього гарненьку блондиночку-медсестричку з такою кругленькою дупкою, наче й нема ніякої війни, змірює мене поглядом ця медсестричка, не на