Читати книгу - "Що ховається у сутінках. Антология"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Індія і Пакистан, — сказав Робінсон.
Тимлін випростався.
— Так. Але потім і всі інші мали підключитися, правильно? Навіть у чеченців їх було декілька, які вони привезли до Москви у вантажівках. Неначе світ навмисне забув, скільки країн — і угруповань, цих клятих угруповань — мали ці штуки.
— Або на що ці штуки здатні, — додав Робінсон.
Тимлін кивнув.
— І це теж. Ми надто переймалися межами заборгованості, а наші друзі за океаном думали тільки про заборону дитячих конкурсів краси та підтримку курсу євро.
— Ти впевнений, що в Канаді так само брудно, як у Штатах?
— Я гадаю, зважаючи як вимірювати. Вермонт менш забруднений, ніж північ Нью-Йорка, а Канада, можливо, менш забруднена, ніж Вермонт. Але і вона забруднена також. Плюс більшість людей, які туди поїхали, уже хворі. Хворі до смерті, перефразовуючи К’єркегора. Ще пива?
— Я краще піду. — Робінсон підвівся. — Ходімо, Ґендальфе. Час спалити пару калорій.
— Завтра побачимось?
— Можливо, ближче до вечора. Мені зранку потрібно з’їздити в одне місце.
— Можна дізнатися куди?
— У Беннінгтон. Поки в машині ще є бензин, щоб з’їздити туди і назад.
Тимлін повів бровами.
— Подивимося, може, я знайду акумулятор для мотоцикла.
Ґендальф сам зміг дійти до Повороту Мерця, хоча кульгавість постійно посилювалася. Коли вони дісталися цього місця, він просто сів, наче вирішив подивитися на киплячий захід, що відбивався в озері, — помаранчеве марево, пронизане темно-червоними прожилками. Пес зойкнув і почав облизувати задню ліву лапу. Робінсон трохи посидів поруч із ним, але, коли москіти-розвідники викликали підкріплення, підняв Ґендальфа й рушив далі. Коли прийшли додому, руки Робінсона тремтіли, а плечі боліли. Якби Ґендальф важив фунтів на десять або навіть п’ять[1] більше, навряд чи Робінсон доніс би його. Голова теж боліла, напевно, від спеки, чи від другого пива, або від того й іншого разом.
Під’їзна дорога, що спускалася до будинку поміж дерев, здавалася суцільним озером тіні, сам будинок був темним — генератор сконав кілька тижнів тому. Полум’я заходу вщухло до кольору блідо-фіолетового синця. Робінсон насилу піднявся на поріг і поклав Ґендальфа, щоб відчинити двері.
— Заходь, малюче, — сказав він.
Ґендальф спробував підвестися, але не зміг.
Коли Робінсон нахилився, щоб знову його підняти, Ґендальф зробив іще одну спробу. Цього разу він здолав поріг у передпокій, де і впав на бік, важко дихаючи. Над ним на стіні висіло дюжини зо дві світлин із людьми, яких Робінсон любив, і всі вони, імовірно, були мертві. Він уже навіть не міг набрати номер Діани або Еллен і почути їхні записані голоси. Телефон вимкнувся невдовзі після генератора, а до цього урвався стільниковий зв’язок.
Він дістав з комори пляшку мінералки «Поланд Спринґ», наповнив миску Ґендальфа, потім насипав гíрку корму. Ґендальф випив трохи води, а їсти не схотів. Коли Робінсон присів і почухав живіт собаки, у руці залишилися клаптики шерсті.
«Як швидко це відбувається, — подумав він. — Ще сьогодні вранці пес був здоровий».
Узявши ліхтар, Робінсон вийшов до прибудови позаду будинку. На озері скрикнула гагара — лише один раз. Мотоцикл стояв під брезентом. Він зняв полотно і провів променем ліхтаря по блискучому корпусу мотоцикла. Це був «Фет Боб 2014». Не новий, але з невеликим пробігом; дні поїздок на чотири та п’ять тисяч миль між травнем і жовтнем залишилися в минулому. Але і зараз уві сні Робінсон їздив на своєму «Бобі», хоча дедалі частіше йому снилися поїздки останніх кількох років. Повітряне охолодження. Двигун з двома внутрішніми розподільними валами. Шестишвидкісна коробка передач. Майже 1700 кубічних сантиметрів двигуна. А який звук! Тільки «харлеї» можуть звучати, мов літній грім. Коли на світлофорі ти під’їжджав до якогось «шевроле», водій усередині замикав двері.
Робінсон ковзнув долонею по керму, потім заніс ногу і сів у сідло, упершись ступнями в підставки для ніг. Діана дуже наполегливо переконувала його продати мотоцикл, а коли він таки виїжджав на ньому, знову і знову нагадувала, що у Вермонті недарма діє закон шолома… про який ідіоти в Нью-Гемпширі і Мейні знати не хочуть. Тепер він міг їздити без шолома, якби захотів. Не було Діани, яка бурчала б, не було автоінспекторів, які б його зупинили. Він міг їздити хоч з голою дупою, якби схотів.
— Хоча потрібно буде стерегтися вихлопних труб, коли злізу, — сказав він і розсміявся.
Не накриваючи «харлей» брезентом, він повернувся до будинку. Ґендальф лежав на підстилці з ковдр, яку зробив для нього Робінсон, опустивши ніс на передню лапу. Подушечок пес навіть не торкнувся.
— Поїж, — сказав Робінсон. — Тобі має покращати.
Наступного ранку на ковдрах навколо задньої частини тіла Ґендальфа з’явилася червона пляма, і він не зміг підвестися, хоч як намагався. Після другої марної спроби Робінсон виніс його з будинку. Ґендальф спочатку полежав на травичці, а потім таки спромігся встати і присів на задніх лапах. З нього ринув потік кривавих випорожнень. Ґендальф, ніби присоромлений, відповз убік, потім ліг і спрямував на Робінсона скорботний погляд.
Цього разу, коли Робінсон підняв його, Ґендальф заскавчав від болю і вишкірився, але не вкусив. Робінсон відніс його в будинок і поклав на підстилку. Розпрямившись, він подивився на руки і побачив, що на них повно шерсті. Коли потер долоні, шерсть полетіла донизу пухом ваточника.
— Усе в тебе буде гаразд, — сказав він Ґендальфу. — Це просто щось із животом. Напевно, зжер дохлого бурундука, поки я не бачив. Полеж, відпочинь. Я впевнений: коли повернуся, тобі вже покращає.
У «Шевроле Сильверадо» залишалося ще півбака бензину, більш ніж достатньо на шістдесят миль поїздки до Беннінгтона і назад. Робінсон вирішив спершу сходити до Лісових Акрів дізнатися, чи не потрібно чогось Тимліну.
Його останній сусід сидів у своєму кріслі-гойдалці на порозі «Вероніки». Був він блідий, під очима темніли фіолетові мішки. Коли Робінсон розповів про Ґендальфа, Тимлін кивнув.
— Я майже не спав уночі. Бігав до туалету. Мабуть, ми з ним підхопили однаковий вірус. — Він усміхнувся, показуючи, що це жарт… хоча й не дуже смішний.
Ні, сказав він, у Беннінґтоні йому нічого не потрібно, але, можливо, Робінсон заїде до нього на зворотному шляху.
— У мене є щось, що може тобі знадобитися, — додав він.
До
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Що ховається у сутінках. Антология», після закриття браузера.