Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

отримав не лише майнове пожалування. На аудієнції Владислав IV, вислухавши від Хмельницького жалі на магнатські утиски, зауважив на латині: «Хіба у тебе, дурню, немає шаблі?» Справжню ціну цієї безкоштовної королівської поради козацькому старшині оцінили вже наступники короля, побачивши на власні очі всі ті нещастя королівства, що їх таки спричинила шабля Хмельницького. Наразі ж під час свого одруження з донькою калуського старости Замойського Олександр Конєцпольський поступився домаганням Чаплинського й дозволив своєму слузі зайняти Суботів звичним для тих часів способом — шляхетським наїздом. Ба більше, Чаплинський навіть підготував замах на життя Богдана. 1647 р., коли татари напали на Чигирин, у розпал бою один коронний жовнір нишком ударив Хмельницького шаблею по шиї. За щасливим збігом обставин на голові в козака був шолом із залізною сіткою, яка й затримала удар. А виправдання жовніра звучали доволі цинічно: нібито він сплутав козака з татарином. Хоча насправді Богдан не лише їхав серед реєстрового війська, а й перебував безпосередньо біля чигиринського полковника.

Восени того ж року Конєцпольський не лише відібрав у козака хутір, а й кинув в ув'язнення, нібито за незаконне посідання маєтків, що йому не належали. Запопадливий Чаплинський, скориставшись нагодою, вирішив назавжди замкнути за Хмельницьким двері ув'язнення, висунувши проти опонента звинувачення в зраді — підготовці морського походу козаків. Зважаючи, що провина зради каралась у Речі Посполитій засудженням до ганебної смерті (через четвертування чи саджання на кіл), а король і його варшавське оточення не поспішали оприлюднювати факти своїх таємних зносин з козацької старшиною, для Хмельницького залишався єдиний вихід — «податися на Низ, до інших таких подібних покривджених, котрих немала кількість по тих краях низових і по островах морських була; і вони собі Хмельницького вождем обрали».

Як не рідко бувало в історії, особистий побутовий конфлікт спровокував кардинальні суспільні зрушення. Занадто вже типовим для козацької України виявився вміст брутально розкритої всемогутніми коронними магнатами суботівської скриньки Пандори. Як з'ясувалося, десятиліття золотого спокою виявилось неспроможним заколисати генетично неспокійну козацьку енергію. «Ляхи запхали нас у міх, але не зав'язали» — так метафорично змалювала ситуацію тогочасна козацька приповідка.

«Східні креси» Речі Посполитої у вогні.

Заграва під Жовтими Водами

Вибравшись на Запорожжя, Хмельницький, тим не менш, не зміг проникнути на Січ, оскільки на Микитиному Розі стояла залога реєстрових козаків, а на острові Хортиця перебував загін драгунів зі складу коронного війська. А тому бунтівний старшина зупинився на місці розташування старої, Томаківської, Січі і вже звідти закликав козаків долучатись до виступу. Велике враження на козацтво справляли розповіді про те, що сотник має королівську корогву й листа Владислава IV, де той визнавав козацькі права та привілеї. Очевидці стверджували, що бачили в руках Хмельницького й лист з червоною, королівською печаткою, і власноручний підпис Владислава IV.

Отож, коли 25 січня 1648 р. Хмельницький на чолі свого невеликого війська вирушив на Січ, оголяти шаблю не було потреби — на його бік перейшли не лише запорозькі козаки, а й реєстровці Черкаського полку, що як залоги перебували там. Наприкінці січня на Січі відбулась військова рада, яка й обрала Богдана Хмельницького гетьманом Війська Запорозького.

Тим часом Миколай Потоцький, довідавшись про новий козацький заколот, негайно закликав вищі військові чини на воєнну раду до Бара, що був резиденцією гетьмана в Україні. Учасники ради одностайно підтримали коронного гетьмана в його намірах збройно придушити заколот у самому його зародку. П'ятого лютого Потоцький видав до повсталих універсал із рішучим закликом утриматись від «ребелії». Але жодних наслідків це звернення не мало: з кінця лютого розпочалось активне залучення до повстання козаків, міщан і селян «городової» України. Потоцький з тривогою писав, що в Україні не залишилось «жодного села, жодного міста, де б не лунали заклики до свавілля і де б не замишляли на життя і майно своїх панів й орендарів».

А крім того, запорозький гетьман відправив своїх послів до Бахчисарая, закликаючи Кримську Орду до спільних дій проти Речі Посполитої. Усе вказувало на те, що в Україні розгорталась нова козацька війна. Проте поки що ніхто й не здогадувався, наскільки вона виявиться потужною й руйнівною. Війна, у порівнянні з якою всі попередні козацькі повстання видаватимуться невинними дитячими забавками.

Спираючись на досвід приборкання козацьких виступів у 1630-і рр., Миколай Потоцький вирішив спрямувати на Січ мобільний передовий загін, аби змусити повстанців закритись у таборі — як це неодноразово вже бувало раніше. А вже розгром супротивника мав відбутись, коли прийдуть головні сили. До авангарду, номінально очолювати який було доручено сину Потоцького, Стефану, було спрямовано приблизно три з половиною тисячі крилатих гусар і легкої кінноти коронних військ, а також півтори тисячі реєстрових козаків. Ще чотири полки мали рухатись на Січ по Дніпру човнами. Ще два — просуватись паралельно суходолом.

Однак стратегічно бездоганний план коронного гетьмана був зруйнований нестандартними діями Хмельницького. Адже він не став очікувати на супротивника в укріпленому таборі на Січі, а несподівано для багатьох — не тільки ворогів, а й соратників — вивів у середині квітня своє, поки що невелике, військо назустріч супротивнику та стрімко рушив на перехоплення Стефану. Разом з татарським загоном перекопського мурзи Тугай-бея Богдан мав всього лише близько восьми тисяч вояків. У той час як у Потоцького було майже вдвічі більше сил, враховуючи полки реєстровців. Відтак запорозький гетьман повівся вельми ризиковано. Проте, як показали наступні події, ризик повністю себе виправдав.

У перші дні походу коронні війська рухались швидко й не зустрічали на своєму шляху жодних перепон, і вже 19 квітня на берегах річки Жовті Води авангард молодого Потоцького зіткнувся з передовими загонами повстанців. Наступного дня коронні війська були атаковані повсталими. Щоправда, перші сутички з неприятелем не віщували коронним військам великих неприємностей. Як занотував до свого щоденника один з учасників походу, козацькі союзники — татари — не справили на поляків належного враження: «Орда була лихою і несмілою... в кожухах і свитках, без шабель, без луків, переважно з маслаками, тобто кістками, насадженими на пружне дерево, що є гірше, аніж шабля».

У командування коронних військ, як їм здавалось, було чимало варіантів для успішного завершення бою. Так, значні шанси на перемогу надавало об'єднання з військами, що сплавлялися по Дніпру. Так само кардинально поміняло б співвідношення сил на їхню користь і прибуття підкріплення від великого коронного гетьмана. Аби бути спокійними за свою безпеку, жовніри належним чином зміцнили свій табір, і їхнім супротивникам після кількох невдалих (і, варто зауважити, не надто рішучих) спроб увірватись