Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

Словом, я зрозумів — Борислав Кондратюк не має до мого героя й подібних йому симпатій. Скорше — навпаки. Проте цікавість усе ж погнала вперед, і скоро я пересвідчився в своїй правоті.

Новий знайомий приїхав на чорному «Рендж Ровері», дав візитку з усіма телефонами й електронною адресою. Пан Кондратюк не приховував, що працює консультантом із безпеки у великій фінансово-промисловій групі, а до того служив у п’ятому управлінні КДБ, дослужився до полковника, у цьому званні пішов у відставку. Згадана «п’ятірка» займалася боротьбою з ідеологічними диверсіями, фактично — з інакодумцями. Це вона взяла свого часу в лещата мого дядька Григорія Титаренка.

На око важко було визначити, скільки років моєму новому знайомому. Мав вигляд моложавий та елегантний, у дорогому костюмі, при краватці, гладко поголений. У салоні гуляв ледь помітний аромат приємних парфумів, сивина додавала шарму й навіть певної ваги. Швидше за все, мав трохи більше, ніж сімдесят років, якщо припустити, що з органів звільнився незабаром після розвалу СРСР. Полковника реально отримати, якщо тобі перевалило за сорок, але ще нема п’ятдесяти й ти маєш гарний послужний список.

Борислав Кондратюк, поза сумнівом, мав у п’ятому управлінні позитивну репутацію. Аби не гавкнув Союз, дослужився б до генерала. Ще й, дивись, очолив би всю «п’ятірку» республіканського КДБ.

Розмова вийшла недовгою. Пан Кондратюк запитав, чи знаю я про те, як повстанець Остап у 1943 році допоміг передовому загону партизанського з’єднання Сидора Ковпака виконати бойове завдання. Я заперечив: судячи з уже почутого й прочитаного, Данило Червоний не міг піти на співпрацю з ковпаківцями. Можливо, припустив, ідеться про іншого Остапа. Подібне псевдо мали з десяток різних повстанців, у тому числі — командирів. Так само, як було кілька Вовків, Орликів, Запорожців, Дубів тощо. Але пан Кондратюк був категоричним: мова саме про Данила Червоного, адже такий точно один.

І надав доказ.

Ним виявилася художня книжка з популярної в радянський час серії «Бібліотека військових пригод». Ця називалася «Вирок було виконано» й складалася з десяти досить великих за обсягом оповідань. Автором був зазначений Степан Круглов, але Кондратюк тут же пояснив — це літературний псевдонім його безпосереднього начальника Степана Дем’яновича Іваніщєва.

Під час Другої світової війни, яку мій співбесідник уперто називав Великою Вітчизняною, і тут справа навряд чи в силі звички, Іваніщєв-Круглов служив у НКВС. Конкретніше — брав участь у диверсійних операціях на Волині в 1943 році, потім — у ліквідації, як сказав Кондратюк, націоналістичного підпілля. Після поранення в 1945 році Іваніщєва-Круглова кинули на ідеологічну роботу, до якої мав хист. Так кадровий офіцер державної безпеки став ще й літератором.

Оповідання «Небезпечні ліси» згадувало Данила Червоного на псевдо Остап.

А йшлося в ньому про керівника радянської диверсійної групи, капітана НКВС Павла Суворова, який стикнувся з відділом повстанців у боротьбі за контроль над лісами. Борислав Кондратюк охрестив це свідчення унікальним у своєму роді. Адже тут автор детально описує вдалу операцію свого командира Суворова, свідком і навіть учасником якої був сам.

На жаль, тут же зазначив мій співбесідник, Павло Суворов загинув від бандитської руки за три роки — його застрелили нахабно, просто біля обласного управління МВС на вулиці Коперника в Тернополі.

Книжку Борислав Кондратюк мені не дарував. Ми заїхали в найближчий копі-центр, скопіювали потрібні сторінки. Після чого новий знайомий попрощався й порадив на прощання цікавитися всіма джерелами інформації, більше думати й аналізувати, менше гратися в пропаганду й практикувати ура-патріотизм. Саме тому, що подібними речами в Україні загралися, маємо війну й розколоте суспільство.

Оповідання прочитав удома. Потім — ще раз, уважніше, з маркером. Тоді ще не знав, що з цим робитиму. Але, маючи спогади Домнікії Чечель, уже дещо почав собі думати, комбінувати, складати в голові.

Аби час показав: думки матеріальні.

Днів за п’ять чи навіть через тиждень, точно не скажу тепер, на електронну пошту прийшов лист, який я спершу прийняв за спробу розіграшу.

Чоловік підписався «Джон Спенсер» і тут же пояснив — насправді він названий Іваном, просто тут, в Австралії, його від самого дитинства кликали Джоном. Він нащадок українських емігрантів, котрі виїхали до Сіднея після Другої світової. Тато, Юрко Степанчук, був учасником руху опору, а в Австралії зміг знайти кошти на власне маленьке видавництво «Наша хода». Там у 1970-х надрукував автобіографічну повість Ореста Миронюка «На псевдо Мирон». Пан Миронюк після війни вивчився на економіста, зробився професором, викладав не лише в Австралії, а й по всьому світу і видання книжки оплатив сам. Після чого став одним із основних жертводавців «Нашої ходи». Зараз уже нема видавництва, та й Орест Миронюк помер років чотири тому, доживши майже до ста років. Проте один примірник його книжки зберігається у Джона Спенсера як пам’ять.

Зовсім недавно він прочитав одне з моїх інтерв’ю про Червоного — чи був він насправді.

І раптом згадав: Орест Миронюк був другом юності Данила Червоного. Про що пише в своїй книзі, згадуючи серед тих, хто мав на нього вплив, справив враження, навіть сформував. Передати книгу він не може, але, якщо це мене цікавить, скаже, куди й до кого в Києві звернутися по неї.

Чи цікавив мене початок бойового шляху Червоного-Остапа? Ви ще питаєте! Уже за три дні я знімав чергові копії з уже третьої в цій дивній історії книжки. Удома склав докупи трофеї й нарешті зрозумів: маю жирний початок історії. Та все ж чогось усе одно бракувало, якоїсь деталі. Сказав би... людської, чи що.

Тижнів зо два по тому знайомі запросили мене на презентацію збірки статей та інтерв’ю про Українську Повстанську Армію.

Чесно кажучи, не дуже рвався. Подібних книжок тепер щоквартально з’являлося десятки. Не скажу, що це погано. Напевне, кожна така потрібна для просвітницької роботи. Інша річ, унікальні, неповторні, оригінальні матеріали мало яка містила. Хоч кожен автор-упорядник уважав себе носієм саме такої інформації. Проте на заході обіцяли бути потенційні партнери мого нового документального проекту, тож я вибрався.

Упорядник після типового, я б навіть сказав казенного, заходу категорично відмовив мене купувати примірник. Подарував, підписав, і в очах при тому читалася якась значимість. Кілька разів чоловік кидав на мене багатозначні погляди, на щось незрозуміле натякав. Нарешті, зрозумівши — я не розшифровую, мовив прямим текстом: «Там в одному місці згадується про вашого Червоного. Почитайте, пане Рогозний, то є дуже важливо». Хитрим виявився. Не вказав точно, що, де, на якій