Читати книгу - "Останній дон"

Це правда, подумала Роза-Марія. Дружина Піппі кохала свого чоловіка, бо не знала його. Натомість вона, Роза-Марія, і знала його добре, і таки кохала колись.

— Ти назвав свого синочка Кроччіфіксіо,— сказала Роза-Марія,— а міг принаймні потішити її й зробити їй приємність: назвати американським ім'ям.

— Але я назвав на честь твого діда, щоб потішити твого батька,— пояснив Піппі.

— Нам усім доводиться так чинити,— погодилась Роза-Марія. Одначе гіркоту своїх слів приховала усмішкою, таке вже мала обличчя, що усмішка на ньому завжди видавалася природною й надавала їй лагідності, яка пом'якшувала навіть гостроту її слів. На якусь мить Роза-Марія завагалась.— Дякую, що ти врятував мені життя.

Піппі позирнув на неї здивовано і трохи стривожено. Потім лагідно проказав:

— Тобі нічого не загрожувало,— він обняв її за плечі.— Повір мені й не думай про все це. Забудь. Перед нами щасливе життя. Минуле; просто забудь.

Роза-Марія нахилила голову, щоб поцілувати дитинча, — насправді ж, щоб приховати від Піппі вираз свого обличчя.

— Я все розумію, — сказала вона, знаючи, що Піппі перекаже їхню розмову батькові і братам,— і змирилася з тим. Їй хотілося, щоб сім'я знала, що вона ще любить їх усіх, задоволена тим, що її маленького прийняли в «родину», освятили свяченою водою і спасли від геєни вогненної.

Цієї миті Вірджініо Баллаццо підхопив Розу-Марію і Піппі й потягнув їх на середину моріжка. З кам'яниці вийшов дон Доменіко Клерікуціо, за ним троє його синів.

Чоловіки в костюмах, жінки у вечірніх сукнях, немовлята в сатинових сповитках — уся «родина» Клерікуціо півколом вишикувалась перед фотографом. Юрба гостей заплескала в долоні й вигукувала вітання, і цю мить закарбували навічно — мить миру, перемоги і любові.

Згодом світлину збільшили, вклали в рамку і повісили в доновім робочім кабінеті поряд з останнім портретом його сина Сільвіо, вбитого під час війни проти Сантадіо.

Кінець святкування дон додивлявся з балкону своєї спальні.

Роза-Марія везла свого хлопчика в колясці повз гравців у кеглі. Наліна, струнка, висока й елегантна, прогулювалась моріжком, тримаючи своє дитятко, Кроччіфіксіо, на руках. Вона поклала сина в коляску, де вже лежав Данте, і обидві жінки з ніжністю дивились на своїх чад.

Дон відчув приплив радості за те, що ці двійко малят виростуть в атмосфері безпеки, що вони ніколи не дізнаються, яку ціну заплачено за їхню щасливу долю.

Дон бачив, як Піппі поклав у коляску пляшечку з молоком, і всі засміялись, коли малята почали віднімати її одне в одного. Роза-Марія забрала свого синочка Данте з коляски, і дон пригадав, яка вона була гарна всього кілька років тому. Дон зітхнув. Немає нічого гарнішого, ніж закохана жінка, і ніщо так не крає серце, як згодом бачити цю жінку вдовою, подумав він із сумом.

Роза-Марія була найулюбленішою з його дітей, завжди така осяйна і радісна. Тепер вона змінилася. Загибель брата і чоловіка стала для неї надто тяжким ударом. Одначе, як підказував донові досвід, справжні закохані завжди закохуються знову, а чорна барва жалоби втомлює удів. До того ж тепер у неї є дитина, якою слід опікуватись.

Дон озирнувся на власне життя і відчув подив, що спромігся досягти так багато. Звісно, щоб домогтися влади і достатку, йому довелося зважуватись на страхітливі вчинки, але він майже ні про що не шкодував. Усе було необхідним і виявилось правильним. Нехай інші стогнуть над своїми гріхами, дон Клерікуціо їх визнавав і покладався на Бога, знаючи, що отримає прощення.

Ось Піппі грає в кеглі з трьома солдатами Бронкського анклаву, із старшими за нього чоловіками, яким анклав доручив солідні сфери діяльності, одначе й вони схилялись перед Піппі. До Піппі з його звичною життєрадісністю та заповзятливістю завжди звертались усі погляди. Він став легендою, він грав у кеглі проти Сантадіо.

Піппі галасував, радісно вигукував, коли його куля вибивала з гнізда кулю. Що за людина той Піппі, подумав дон. Вірний солдат, щирий приятель. Дужий і меткий, лукавий і стриманий.

На корті з'явився дорогий друг Вірджініо Баллаццо — єдиний, хто майстерністю міг позмагатися з Піппі. Баллаццо широко розмахнувся і послав кулю, глядачі галасливо привітали його влучний удар. Баллаццо тріумфально підняв руку в бік балкону, і дон заплескав у долоні. Дон пишався, що така людина процвітала і збагачувалась під його орудою, як і всі, хто Вербної неділі зібрався в Дестамі. Пишався, що його передбачливість захистить їх і у важкі наступні роки.

Дон не спромігся тільки передбачити, як проростуть зерна зла у головах тих малих істот, чий розум був іще не сформований.

Книга I

Голлівуд

Лас-Веґас 1990

Розділ 1

Рудезну кучму Боза Сканнета скропило лимонне сонце каліфорнійської весни. Його пружне, м'язисте тіло пульсувало напередодні великої воєнної операції. Всю істоту окрилювало чуття, що його діяння постануть перед понад мільярдом глядачів в усьому світі.

В еластиковому поясі на Сканнетових тенісних штанах ховався маленький пістолет, зверху його прикривала застебнута на блискавку куртка, натягнута аж до паху. На білій куртці зміїлися зигзаги вертикальних червоних блискавиць. Волосся тримала купи яскраво-червона хустинка в синю цятку.

У правій руці — величезна срібляста пляшка мінеральної води «Евіан». Боз Сканнет бездоганно презентував себе світові видовищної індустрії, куди саме збирався увійти.

Наразі цей світ обмежувався велетенським натовпом перед павільйоном Дороті Чандлер у Лос-Анджелесі, натовпом, який чекав появи кінозірок на церемонію вручення нагород Американської кіноакадемії. Споруджена з цієї оказії огорожа стримувала глядачів, сама вулиця була заставлена телекамерами й заюрмлена репортерами, що лаштувались усьому світові показати уславлені акторські обличчя. Сьогодні народ увіч побачить своїх великих кінозірок у плоті, без штучних міфічних шат, що ховали їх від здобутків і втрат реального життя.

Охоронці в одностроях, з лискучими коричневими кийками, акуратно вкладеними в піхви, стояли по периметру, щоб стримувати натиск юрби.

Охоронцями Боз Сканнет не переймався. Він був дебеліший, меткіший і зухваліший за них, до того ж на його боці був елемент несподіванки. Непокоїли лише телерепортери та оператори, які без страху пхалися куди заманеться, щоб перехопити знаменитостей. Але вони радше намагатимуться схопити все в об'єктив, ніж перешкоджатимуть йому.

До входу в павільйон підкотив білий лімузин і Сканнет побачив Атену Аквітан — «найвродливішу в світі жінку», якщо вірити всіляким часописам. Тільки-но вона вийшла, натовп припав до огорожі, вигукуючи її ім'я. Атену обступили камери і почали доносити