Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Нюрнберг, Палац правосуддя

Шістдесят вісім років по тому я відвідав судову залу 600 в компанії Нікласа — сина Ганса Франка, який був маленьким хлопчиком тоді, коли було дано цю обіцянку.

Ми розпочали наш візит із закинутого порожнього крила занедбаної в’язниці позаду Палацу правосуддя — єдиного з чотирьох крил будівлі, яке встояло донині. Ми всілися у такій самій маленькій камері, як та, де його батько провів майже цілий рік. Востаннє Ніклас був у цій частині будівлі у вересні 1946 року. «Це єдина кімната на світі, де я можу побути трохи ближче до свого батька, — сказав він мені, — посидіти, уявити себе на його місці, уявити, як він пробув тут майже рік, з відкритим туалетом, невеличким столиком, маленьким ліжком… і все». Щодо батькових дій камера була невблаганною, як і Ніклас: «Мій батько був юристом. Він знав, що накоїв».

Судова зала 600 досі функціонує і не дуже змінилася з часів того процесу. У 1946 році кожен із двадцяти одного підсудного на шляху з камери мав скористатися невеличким ліфтом, що піднімався безпосередньо до зали суду, цю штукенцію ми з Нікласом дуже хотіли побачити. Вона, як і раніше, була позаду лави підсудних. Увійти можна було крізь ті ж самі дерев’яні двері, що відчинялися без жодного звуку. «Відчинити, зачинити, відчинити, зачинити»{1}, — писав Купер з лондонської «Таймс», колишній тенісний оглядач, який робив щоденні репортажі з процесу. Ніклас відчинив двері і зайшов у невеличкий простір кабінки ліфта, тоді зачинив за собою двері. Коли він звідти вийшов, то попрямував до місця, де сидів його батько під час судового процесу, обвинувачений у скоєнні злочинів проти людяності і геноциді. Ніклас всівся і нахилився вперед на дерев’яні поруччя. Він подивився на мене, потім обвів поглядом приміщення, а тоді зітхнув. Мені завжди було цікаво, як його батько востаннє проходив крізь відчинені двері ліфта і далі до лави підсудних. Це можна собі уявити, але неможливо побачити, тому що останній день процесу, вівторок, 1 жовтня 1946 року, фільмувати на камеру було заборонено. Це було зроблено для захисту гідності підсудних.

Ніклас урвав мої думки. Він спокійно і твердо сказав: «Це щаслива кімната{2}, для мене і для світу».

Разом із Нікласом ми опинилися в судовій залі 600 завдяки запрошенню, яке я несподівано отримав кілька років тому. Запрошення надійшло від юридичного факультету Львівського університету. Мене запросили прочитати публічну лекцію про моє дослідження, присвячене злочинам проти людяності і геноциду. Вони попросили мене розповісти про справи, до яких я був залучений, про мої наукові праці, присвячені судовому процесові у Нюрнберзі, і про наслідки цього процесу для нашого сучасного світу.

Я давно захоплювався Нюрнберзьким процесом і міфами, які з’явилися навколо нього, так званою точкою відліку для становлення сучасної системи міжнародного правосуддя. Я був зачарований випадковими деталями, які можна знайти у довжелезних копіях матеріалів, невблаганними доказами, що потрапили до багатьох книжок на цю тему, а також спогадами і щоденниками, в яких прискіпливо описувалися свідчення учасників процесу, усіма цими матеріалами, що лежали на столі перед суддями. Мене страшенно зацікавили фото- та кіноматеріали, як от чорно-біла юридична кінодрама «Нюрнберзький процес» («Judgment at Nuremberg»), нагороджена Оскаром 1961 року, відома, окрім свого сюжету, романтичними стосунками Спенсера Трейсі та Марлен Дітріх. Моя зацікавленість мала практичну причину, тому що той процес значно вплинув на мою професійну діяльність: Нюрнберг став потужним поривом у вітрила правозахисного руху, що тоді лише зароджувався. Звісно, помітно відчувався «душок правосуддя переможця», але, безперечно, йдеться про каталітичну справу, що відкрила можливість притягнути до міжнародного суду лідерів держав, чого досі ніколи не було.

Мабуть, причиною цього запрошення зі Львова була моя робота баррістера (судового адвоката), а не мої письмові праці. Влітку 1998 року у Римі я був частково залучений до міждержавних перемовин, які завершилися створенням Міжнародного кримінального суду (МКС), а через кілька місяців по тому працював у Лондоні над справою Піночета. Колишній президент Чилі в англійському суді вимагав імунітету від обвинувачень у геноциді і злочинах проти людяності, висунутих проти нього іспанським прокурором, і програв. У наступні роки інші справи зі скрипом почали відчиняти двері міжнародного правосуддя після періоду затишшя, у роки Холодної війни, яка почалася після Нюрнберзького процесу.

Незабаром на моєму робочому столі у Лондоні з’явилися справи, що стосувалися колишньої Югославії та Руанди. Далі були обвинувальні матеріали щодо Конґо, Лівії, Афганістану, Чечні, Ірану, Сирії, Лівану, Сьєрра-Леоне, Гуантанамо та Іраку. Довгий і сумний список, який свідчить про невдачу добрих намірів, які лунали у Нюрнберзі, у судовій залі 600.

Я брав участь у кількох справах про масові вбивства. Деякі розглядалися як злочини проти людяності, вбивства окремих осіб у великій кількості, інші — зводилися до звинувачень у геноциді, знищенні груп. Ці два різні злочини, зі своїми різними акцентами на індивідів і групи, розвивалися паралельно, однак з плином часу геноцид в очах багатьох став злочином злочинів, вийшов на перше місце у цій так званій ієрархії, залишивши припущення, що убивство великої кількості людей як окремих осіб є чомусь менш жахливим. Вряди-годи я орієнтувався на натяки про походження і причини обох термінів і їхні зв’язки з аргументами, вперше наведеними у судовій залі 600.

Втім, я ніколи надто глибоко не занурювався у те, що відбувалося в Нюрнберзі. Я знав, як ці нові злочини виникли і розкривалися далі, але мені було дуже мало відомо про історії окремих осіб чи про те, як вони потрапили до справи проти Ганса Франка. Не знав я також про особисті причини, через які Герш Лаутерпахт і Рафал Лемкін розвинули свої, такі відмінні, правові підходи.

Запрошення зі Львова дало мені шанс вивчити цю історію докладніше.

Я вхопився за нього і через іншу причину: у Лембергу народився мій дідусь Леон Бухгольц. Я знав батька моєї матері багато років — він помер 1997 року в Парижі, який любив і називав своїм рідним містом, — але мені було дуже мало відомо про часи до 1945 року, тому що він не хотів про них нічого розповідати. Його життя охоплювало все двадцяте століття, і на мій свідомий вік членів дідової родини стало набагато менше. Це було зрозуміло, але наскільки зменшилась родина і