Читати книгу - "Фірма"

Вони всі дуже пильно спостерігали за ним — мали бути впевнені, що все сказане він «проковтне». Для його працевлаштування важливими були кожна умова, кожен момент, та головне зараз було донести до свідомості Мітча те, що прийняте рішення працювати в них буде кінцевим, безповоротним. Все, що треба, вони добре пояснили. На подальші пояснення час іще буде.

Звісно ж, вони знали набагато більше, ніж могли йому розповісти. Наприклад, знали, що його матір проживає у дешевому трейлері в передмісті Панама-Сіті-Біч разом із новим чоловіком — колишнім водієм і хронічним алкоголіком. Знали, що за загиблого на шахті чоловіка вона отримала відшкодування — сорок одну тисячу доларів. Більшість грошей уже протринькала і була не при собі, відколи у В’єтнамі загинув старший син. Знали, що Мітчем вона не займалася, він виріс у злиднях, на ноги його піднімав старший брат Рей (якого вони не могли ніяк знайти) та сердобольні родичі. Бідність була болючою, і вони правильно зауважили, що вона штовхає людину вперед, шукати успіху. Він грав у футбол, отримував найкращі оцінки за навчання і ще тридцять годин на тиждень працював у нічній крамничці. Вони знали: він звик мало спати. Знали: він був голодним. Він був їхньою людиною.

— То ви до нас приїдете? — запитав Олівер Ламберт.

— Коли? — запитав Мітч, вже мріючи про чорний «БМВ-318» з відкидним верхом.

Старенька «мазда» з трьома вм’ятинами і потрісканим вітровим склом стояла над канавою на схилі, щоб не покотилася донизу, передні колеса вивернуті. Еббі просунула руку крізь віконце й двічі поторсала за ручку, відчиняючи дверцята. Вона сіла, вставила ключ запалювання, відпустила зчеплення і повернула кермо. Авто поволі покотилося схилом. Еббі сиділа, затамувавши подих, з закушеною губою чекала, коли ж нарешті оживе двигун.

Маючи три пропозиції про роботу, до нового авта лишалося чотири місяці. Воно може почекати. Прожили ж вони три роки у двох крихітних кімнатках в кампусі, на стоянці якого було повно «поршів» та «мерседесів». Загалом вони трималися осторонь більшості пихатих однокурсників та колег — на Східному узбережжі студентське містечко було уособленням снобізму. А вони — двоє провінціалів із Кентуккі, друзів мало. Та вони витримали і чудово справлялися вдвох.

У Чикаго їй більше подобалося, ніж у Нью-Йорку, навіть коли тут менше платили, зате подалі від Бостона і ближче до Кентуккі. Та ось Мітч щось довго все виважував, розмірковував, розглядав різні варіанти і все тримав у собі. А її навіть не запросили з чоловіком до Чикаго чи до Нью-Йорка. Вона вже стомилася від здогадок. Вона хотіла нарешті отримати відповідь.

Еббі запаркувала авто в недозволеному місці — на схилі, до будинку їй лишилося йти два квартали. Їхня квартира — одна з тридцятьох у двоповерховому будинку з червоної цегли. Постояла під дверима, порпаючись у сумочці в пошуках ключів. Враз двері різко розчахнулися. Мітч ухопив її і швидко затягнув досередини, підняв і, обсипаючи шию поцілунками, впав із нею на канапу. Вона тільки й встигла, що скрикнути, і захихотіла. Руки, ноги безладно повисли. Вони злилися в довгому поцілунку, в тих тривалих обіймах — хвилин по десять — із пестощами і стогонами, як робили це ще підлітками, коли поцілунок був і радістю, і найвищою таємницею.

Коли вони наситилися одне одним, Еббі запитала:

— Господи, це ж з якої нагоди?

— Ти відчуваєш, як пахне?

Вона роззирнулася, принюхалася.

— Так, так, а що ж це?

— Локшина з куркою і яйця від Вонгів.

— Гаразд, а що за привід?

— Та ще пляшка дорогого «Шаблі» — в ній натуральний корок.

— Що це означає, Мітчу?

— Ходи за мною.

На невеличкому фарбованому кухонному столі посеред юридичних записників і журналів стояла велика пляшка вина і пакунок із китайського ресторану. Вони забрали зі столу все зайве, Мітч відкоркував пляшку й наповнив вином пластянки.

Сьогодні я пройшов надзвичайну співбесіду.

— Із ким?

— Пам’ятаєш фірму з Мемфіса, яка місяць тому надіслала мені листа?

— Так, це та фірма, яка не справила на тебе великого враження.

— Так, так, вона. Тепер я надзвичайно вражений. Фірма пов’язана з податками і платить непогані гроші.

— Наскільки непогані?

Він поважно розклав курку з локшиною у дві миски, розірвав покришку з коробочки з соєвим соусом. Вона все чекала на відповідь. Він розпакував ще один контейнер. Розклав яйця фу янг. Відпив вина, розсмакував його на губах.

— Скільки? — повторила запитання Еббі.

— Більше, ніж у Чикаго. Більше, ніж на Волл-стріт.

Вона навмисне довго смакувала вино і з підозрою дивилася на нього. Карі очі звузилися і засяяли. Брови насупилися, на чолі з’явилася зморшка. Вона чекала.

— Скільки?

— Вісімдесят тисяч доларів у перший рік роботи, плюс преміальні. Вісімдесят п’ять тисяч наступного року, плюс преміальні. Слова неначе недбало злетіли з його уст, а сам він позирав на шматочки селери у мисці з чу майні.

— Вісімдесят тисяч, — луною обізвалася вона.

— Вісімдесят тисяч, люба. Вісімдесят тисяч доларів у Мемфісі, штат Теннессі, це приблизно те ж, що сто двадцять тисяч у Нью-Йорку.

— Кому він здався, той Нью-Йорк.

— А ще низьковідсоткова позика на житло.

Це слово — «позика» — давно вже не звучало у їхньому домі. Вона фактично не змогла зараз пригадати, коли ж вони востаннє вели розмову про житло чи щось подібне. Вони вже давно звиклися з думкою, що орендуватимуть будинок, аж поки коли-небудь, у віддаленому майбутньому, коли вже і становище матимуть, тоді вже й зможуть собі дозволити братися за серйозну позику для придбання житла.

Вона поставила пластянку на стіл і діловито перепитала:

— Я не почула, що?

— Низьковідсоткова позика. Фірма виділяє для нас суму, достатню для придбання будинку. Для керівництва важливо, щоб їхні працівники виглядали заможними, тож для нас виділяється позика зі значно нижчою ставкою.

— Ти маєш на увазі справжній будинок, з травичкою, обсаджений кущами?

— Еге ж. Не яку-небудь скажено дорогу квартиру на Мангеттені, а будинок у приміській зоні, з трьома спальнями, з під’їзною доріжкою, з гаражем на дві автівки, де ми зможемо тримати «БМВ».

— Який «БМВ»? Чий?

— Наш, маленька моя, наш «БМВ». Фірма, можна сказати, нам його дає в оренду — ми отримуємо ключі. Це нам ніби аванс за початок роботи. І це ще одна сума у п’ять тисяч на рік. Ми обираємо колір самі.