Читати книгу - "Життя і смерть вчителя Пришелепка, Микола Білоус"

Антоніні Романівній було до нестями цікаво – звідкіль таке добро впало. «Це унікальний випадок. Подарунок долі, – натягуючи на пальчики рукавички, думала лікарка. – За всю багатолітню практику нічого подібного не бачила. Та й не зустрічала в медичній літературі: щоб то блискавка жила в серці. А, можливо, це таємна зброя наших сусідів із Барбаросії? Лютих ворогів самостійного й незалежного Нового Барбадосу? Країни мрій? Якби там не було – це відкриття. Прорив у науці. І вона це зробить, а потім нехай спецслужби ламають над ним голови. Гляди, колись вдячні нащадки впишуть її ім’я золотом поруч з іменами Пирогова та Бехтерєва. Головне, не квапитися. Фіксувати кожен результат огляду на папері. Пришелепко нічого не запідозрить. Втюхався малахольний по самісінькі вуха і покірно пхає голову в пастку.»

Безстрашна розуміла, що варто тільки спровокувати в ньому почуття гніву – замало буде і лікарні, і мікрорайону. Знищить усе. «А як же він із жінками? В постелі? Коли входить в екстаз? – не давала спокою думка, підігріта бурхливою жіночою уявою, – Невже спопеляє пристрастю, щоб відродити опісля щасливою птахою фенікс? Хоч це і серйозний ризик для життя і здоров’я – зобов’язана випробувати на собі. Наука потребує жертв.»

Антоніна Романівна повільно піднялася з крісла, стискаючи в руці фонендоскоп. Глянула на товсту гумову підошву свого взуття. «Витримає будь-який струм, – подумала про себе, – не перемкне в разі чого.» І наблизилася до Петра Дмитровича Пришелепка.

Колись давно, після оказії з блискавицею Петро Дмитрович довго не міг оговтатись. Усвідомити себе заново. Перезавантажитись внутрішньо, мов комп’ютер. Мізків у голові більше не було. Що робити? Врешті, після багатьох марних спроб повернутися назад, у минуле, махнув на проблему рукою – хай буде, як буде. З того часу він став зовсім іншою людиною. Відчував кожну травинку біля ніг, чув, як бринить роса на пелюстках квітів. Міг годинами малювати в небі із хмар казкові міста або дивних, небачених звірів. Вони оживали, рухались під пензлем його серця, як того хотів. Здавалося, весь світ раптом поселився у його голові – сміявся і радів, страждав і плакав. Він чув і розумів голоси кожного з них – від невидимої тлі на листі до орлів у небі. Отож варто було Антоніні Романівні лише піднятися з крісла, як ніжний запах чайного дерева від її тіла, п’янкою хвилею хлюпнув у серце вчителя: «Ось вона. Мрія! Довершеність! Янгол небесний, що залишив священні луки Емпіреї аби відкритися чистим і невинним лотосом для нього, Пришелепка.» Безумно хотілося обійняти цю незвичайну жінку. Притиснути до свого серця. І не відпускати. Боявся лише у тому несамовитому пориві душі зашкодити їй. Адже вона, мов порцелянова ваза династії Цінь, єдина і неповторна. І через будь-який необережний дотик чи порух серця – можна втратити назавжди. Мовчки упивався короткими хвилинками ілюзорного щастя. І не біда, що його богиня, боячись нелюдського темпераменту пацієнта, була в гумових рукавичках на руках. Головне, доторкалась до нього. Жадібно поїдав лікарку очима і захмеліле від несподіваного кохання серце малювало в уяві неймовірні картини Емпірейських садів. Де серед небесних квітів і незайманих трав вони удвох голубками воркували на гілці світового дерева.

В той час Антоніна Романівна, немов гідроакустик підводного човна, вперто промацувала глибини глибокого і доброго серця вчителя.

– Дихайте.

І він, Пришелепко, слухняно дихав.

– Не дихайте.

І він слухняно не дихав.

Здається, якби наступної миті сказала: «А зараз помріть…» І він слухняно помер би. Тільки Петро Дмитрович потрібен був їй живим. Таким, як є. Це вже потім, коли ґрунтовно обстежить і вивчить його сповна. Нехай і вмирає. А теперечки належить науці. І тому мусить жити.

– Дихайте глибше. На всі легені.

І він дихав. Потім не дихав.

– А зараз вдихніть на повні легені і затримайте дихання. Не дихайте…

Раптом, на столі, біля комп’ютера, обізвався телефон. «Лео! Нарешті! – майнуло в голові Безстрашної. Мерщій метнулася за телефоном, на ходу машинально махнувши рукою Пришелепку, мовляв: «Дихайте.» І вибігла до процедурної в сусідню кімнату, причинивши за собою двері. Та, через абсолютну відсутність мізків у голові, він, Пришелепко, не збагнув, що це стосується його. І продовжував слухняно не дихати. Адже був по вуха закоханий у жінку-лікарку. І прислухався до кожного її слова.

Майор надсекретної з усіх секретних служб Нового Барбадосу, справжній лицар плаща і стилета, Лео Штерн був на важливому оперативному завданні і не міг розмовляти довго. Зустріч з головою профспілки місцевих путан у неформальній обстановці на орендованій квартирі, вимагала суворого дотримання відповідних інструкцій. Говорив коротко: «Привіт, зайка. Сьогодні на завданні. Завтра у той же час і в тому ж місці. Нікуди не завійся. Люблю.»

«І я тебе люблю, коханий Лео!» – лише встигла крикнути у трубку Безстрашна і телефон вимкнувся. Петро Дмитрович, сам того не бажаючи, чув кожне слово лікарки. Опісля слова «люблю» тому невідомому чужому чоловікові, серце защеміло й обізвалося в душі холодом. Порцелянова ваза. Єдина й неповторна, китайської династії Цінь – його миттєве і щире кохання, раптом вислизнула з рук вчителя і Петро Дмитрович, заточившись, упав долі на порцелянові уламки своєї мрії. Весь синій, мов курячий пуп у кропі, він принципово не дихав.

«Наутилус» непорушно лежав на океанському дні, упершись носом у пісок. Йому було все одно. Шкодував лише, що не дотягнув до Маріанської впадини, аби зануритись раз – і назавжди. Не дістав із шухляди столу наган з одним патроном у барабані та звів курок. «От і все, – думав капітан, – часи благородних лицарів і Дульсіней Табоських – вірних і благородних дам, скінчилися. Немає і вже не буде тої єдиної і неповторної, мов райська земля, де можна знайти тиху й надійну гавань, та чисту, щиру любов. Усе навколо за гроші. Облуда і брехня за красивими, як рекламні щити, обличчями і словами.»