Читати книгу - "Життя і смерть вчителя Пришелепка, Микола Білоус"

Віталіна Миколаївна пробігла поглядом на написане, окинула професійним оком Петра Дмитровича, немов д-р Картер мумію Тутанхомона в долині царів, і мерщій подалася в дрімучі джунглі реєстратури – копати генеалогічне дерево роду Пришелепків.

Розділ II

Нічого дивного в тому критичному погляді медсестри Віталіни Миколаївни не було. Масова відмова від живих мізків у голові й людського серця в грудях на користь штучного інтелекту диктувала сучасні критерії оцінки людської краси і нового підходу до визначення чоловічої чи жіночої статі. Петро Дмитрович був білою вороною на темному тлі революції, духовного та фізіологічного прогресу. Так собі. Щось середнє між викопною мумією фараона і взірцем сучасності, з благородним, відкритим обличчям, блакитними очима, білою, з ледь помітним загаром від першого весняного сонця, шкірою, без великих міцних біцепсів, накачаних стероїдами, густої чорної рослинності на грудях і спині та неголеної мармизи з бородою, під якою без зусилля вгадувалися недавні риси тропічних приматів з едемського саду. Усе свідчило, що він, Пришелепко, належить до небагатьох останніх п’яти відсотків хомо, предки котрих колись прилетіли із сузір’я Полярної зірки, і довго жили на Землі в мирі і злагоді по заповідях Творця. Доки решта земної живності, згідно теорії Дарвіна, ще сиділи на пальмах, жували банани, нюхали «кокс» і лише темними ночами вкрадьки злазили з дерев, щоб поцупити що-небудь у божих дітей.

Він сидів і чекав, коли Антоніна Романівна промовить магічне слово – «Роздягайтесь». Сумирний і слухняний, як кошеня, біля ніг господині. Готовий зробити усе, що забажає ця чарівна жінка. Навіть зі шкіри вискочити. Коли скаже – «Вискакуй». «Доторкнись до мене. Лише доторкнись, – нуртувало у великому серці Петра Дмитровича, – на мить. На секунду. На подих. Як весна доторкається вишень в саду. І я оживу. Спалахну. Відкриюся тобі медовим цвітом, принцесо. Неповторно. Небачено. На увесь світ. Немов востаннє. І не шкодуватиму ні за чим. Бо лише для тебе. Єдиній тобі так довго беріг його у своїй душі.»

Господь-Бог біля річки почув Петра Дмитровича, посміхнувся у довгу сиву бороду й заходився мастирити на гачок вудки незвичайну, небесну мастирку. «Теперечки обов’язково клюнеш. І, нарешті, потрапиш до рук гідного рибалки, – думав лагідно про Безстрашну Творець. – Бо хто ще здатен піймати тебе? Ніхто. Окрім мене.» Господь-Бог любив Антоніну Романівну і хотів бачити її щасливою.

– А тепер, з вашого дозволу, Петре Дмитровичу, огляну вас, – янгольським голосочком прощебетала Антоніна Романівна, дістаючи тонометр, і вкрадьки глянула на Пришелепка, – розпочнемо з тиску. Давайте руку.

Велике і добре серце Петра Дмитровича від того небесного співу раптом затремтіло осиковим листком, тривожно забилося, як пташка в клітці, заледве не вискакуючи з грудей.

Полонило з голови і до ніг хвилею адреналіну. «Божественна…» – знову обізвалося в душі вчителя. Цієї миті він повністю втратив контроль над собою. Несамовите чоловіче бажання несподівано ожило, спалахнуло блискавицею і всіма фібрами душі шалено потягнулося до цієї незвичайної жінки. І варто було Антоніні Романівні лише доторкнутися пальчиками до руки Пришелепка – плазмова красуня, що ще з далекої юності жила в глибині його серця, стрепенулася і легенько, як здалося їй, блискавиці, кольнула з ревнощів Безстрашну кількома сотнями ампер.

– Ой! – злякано скрикнула лікарка і сахнулася, немов від вогню. На шкалі тонометра затанцювали цифри, комп’ютер на столі кліпнув оком і потух разом зі світлом у кабінеті. – Що це?! Блекаут? Ці прокляті барбаросівці? – вихопилось в Антоніни Романівної.

– То я. Вибачте. Не хотів. Контроль втратив над собою. Ще раз прошу – вибачте.

– Як це ви зробили?

– Не знаю. Якось отак. Мізки забрала, а силу дала.

– Ви про кого?

– Про блискавку, що живе в моєму серці.

Антоніна Романівна щодуху просівала подумки уроки фізики. Усе, що стосувалося електрики.

– То ви що? Як конденсатор?

– Майже. Постійно заряджений.

Лікарка пробігла очима по кабінету: гумового килимка, звичайно, не було. Проте рукавички. Медичні. Синього кольору. Їх берегла про всяк випадок у шухляді столу. «Тепер знадобляться,» – подумала Безстрашна.

Кожен лікар, відповідно покликанню, має бути у душі дослідником-експериментатором. Цього вчать ще зі студентської лави. Антоніні Романівні тяжіння вивчати світ навколо передалося разом із кров’ю матері. І тому вона ще змалечку почала невтомно досліджувати на дотик, на смак, на молочний зуб усе, що потрапляло до рук. Спочатку у пелюшках, які ненавиділа чорною ненавистю, адже свобода руху, – природня необхідність пізнання, вимагала щодня більших і ширших масштабів пошуку. Та справжнім дослідником стала згодом, коли з пелюшок виросла у повзунки. Можна впевнено стверджувати – якби американський континент не був до того часу знайдений в океані Колумбом, його б обов’язково знайшла Безстрашна. Десь у кімнаті за шафою, де жили павуки чи в кухні під столом. Обов’язково. Цього разу авантюрний дух Парацельса відчайдушно метався з кутка в куток кабінетом, наповнюючи невтомну душу тендітної жінки-лікарки нестримною одержимістю пізнати істину: «Я розколю тебе, Пришелепку. Яким би ти міцним горішком не був. Зазирну тобі всередину. В самісіньке серце. Навіть якщо доведеться пошматувати тебе на шматочки, а потім зібрати до купи. І Бог свідок, докопаюсь – правду ти мелеш чи ні.» – кипіло, мов у казані, в янгольській голівці Безстрашної. «Не роби цього, Тоню! – злякано кинувся з дрімоти Господь-Бог. – Пощади чоловіка. Адже дурний. Мізків у голові і на сміх горобцям не лишилося.»

«Це мій обов’язок лікаря!» – подумки випалила, мов відрубала, Безстрашна.

«Тоді якось лагідніше, дитино! Не шматуй нещасного на шматочки по живому без наркозу.» – Творець добре знав упертий характер і вдачу Антоніни Романівної: чим міцніша буде перед нею стіна – тим відчайдушніше ламатиме її головою.