Читати книгу - "Інститут"

— Я коли підійшов, то саме про це й подумав, але коп, який застрелив Таміра Райса, клянеться, що вирішив, наче то була справжня зброя. Тут я був майже певен, що пістолет несправжній, але певен не на сто відсотків. Може, ви самі здогадаєтесь чому.

Шериф Джон Ешворт наче забув про вечерю.

— Бо ваш зловмисник тицяв цим пістолетом у хлопця, що його вклав на підлогу. Який сенс наставляти на людину несправжню зброю. Хіба що, ма’ть, хлопець на підлозі сам того не знав.

— Зловмисник казав, що то він просто вимахував пістолетом, а не наставляв на хлопця. Промовляв: «То моє, суко така, а ти мого не займатимеш». Я цього не бачив. З моєї точки зору було так, наче він наставив на хлопця зброю. Я заволав, щоб він кинув пістолет і підняв руки. Він чи то не почув мене, чи то не звернув уваги. Усе копав пацана і тицяв пістолетом. Чи розмахував, якщо так воно було. У будь-якому разі я дістав із кобури свою зброю. — Тім помовчав. — Хлопці були білі, якщо це має якесь значення.

— Для мене не має. Хлопці билися. Один у результаті опинився на підлозі, його кривдили. У другого був, справжній чи несправжній, пістолет. То ви його підстрелили? Скажіть мені, що до цього не дійшло.

— Ніхто нікого не підстрелив. Але… ви самі знаєте, що як хтось б’ється на кулаках, то навколо збираються глядачі, але якщо з’явилася зброя, то всі розбігаються навсібіч.

— Точно. Якщо мають здоровий глузд, то тікають далі, ніж бачать.

— Так і було, за винятком кількох осіб, які нікуди не пішли.

— Ті, що знімали на телефони.

Тім кивнув.

— Четверо чи п’ятеро Спілберґів недопечених. Ну, я направив пістолет у стелю і виконав те, що мало б стати застережним пострілом. Певно, рішення було не найкраще, але на той час воно видавалося правильним. Єдиним правильним. А в тій частині центру висять люстри. Куля в одну таку влучила, і люстра впала на голову ґаві. Пацан випустив пістолет, і щойно зброя торкнулася підлоги, я зрозумів — вона не справжня, бо відскочила. Як виявилось, це був пластмасовий водяний пістолетик під «кольт» сорок п’ятого калібру. Хлопець, що його копали на підлозі, отримав кілька синців і порізів, навіть шви накладати не довелося, але той випадковий свідок знепритомнів і до тями прийшов аж через три години. Струс мозку. Як каже його адвокат, у чоловіка розвинулася амнезія й сильний головний біль.

— І на відділок подали позов?

— Так. Справу ще розглядають, але врешті-решт він щось таки отримає.

Шериф Джон замислився.

— Якщо він там тинявся з метою зазняти сутичку, то багато не отримає, і байдуже, як сильно в нього голова болить. Припускаю, що управління пред’явило вам недбале поводження зі зброєю.

Так і було, подумалося Тіму, і було б добре, якби на тому все скінчилося. Але ні. Хоча шериф Джон і скидався на афроамериканську версію Босса Гоґґа з «Придурків із Газзарда»[13], але дурнем він точно не був. І явно, як і будь-який коп, він співчував ситуації Тіма, проте йому треба було перевіряти факти. І краще, аби решту фактів він почув від самого Джеймісона.

— Перш ніж піти до взуттєвої крамниці, я зазирнув у «Пляжне ледащо» і пропустив кілька чарок. Офіцери, що приїхали на виклик і взяли малого під варту, почули в мене з рота алкоголь і попросили пройти тест. Я видув шість десятих проміле, тобто все в рамках закону, але недобре з огляду на те, що я щойно стріляв із табельної зброї й таким чином відправив людину на лікарняне ліжко.

— А ви часто випиваєте, містере Джеймісон?

— Протягом шести місяців після розлучення випивав дуже часто, але то було два роки тому. Зараз уже ні.

«А що б іще він від мене почув», — подумав Тім.

— Угу, а тепер подивимося, чи я все правильно зрозумів. — Шериф підняв угору товстий вказівний палець. — Зміна ваша на той час скінчилася, а звідси маємо, що якби ви були в цивільному, то та жінка взагалі до вас би не підбігла.

— Певно, що ні, але я б почув колотнечу і все одно туди пішов. Для справжніх копів робоча зміна ніколи не закінчується. Певен, що ви це знаєте.

— Угу, але чи мали б ви з собою зброю?

— Ні, вона б лежала під замком у мене в автівці.

На цю заяву Ешворт вистромив другого пальця, а потім підняв і третього.

— Імовірно, що в того хлопця був несправжній пістолет, але міг бути й справжній. Так чи інакше, стовідсотково стверджувати ви не могли.

— Так.

Угору здійнявся четвертий палець.

— Ваш застережний постріл влучив у люстру, від чого вона впала, і не просто на підлогу, а на голову невинного перехожого.

Тім кивнув. Шериф вистромив великого пальця.

— А до того, як зчинилася та суперечка, ви, так уже сталося, спожили дві порції алкогольного напою.

— Так. І на той момент — у поліцейській формі.

— Нерозважний вчинок, не… як там кажуть… недалекоглядний, але все одно мушу визнати, що вам просто дико не поталанило. — Шериф Джон барабанив пальцями по краю стола. Наприкінці кожної дрібушки тихо клацала рубінова каблучка на мізинці. — Гадаю, ваша історія занадто неймовірна як на побрехеньку, але я, мабуть, усе одно зателефоную на ваше попереднє місце роботи і сам усе перевірю. Хоча б заради того, щоб іще раз почути й подивуватися з такої історії.

Тім усміхнувся.

— Я звітував перед Бернадетт Діпіно. Вона головує в поліцейському управлінні Сарасоти. А вам уже треба їхати додому вечеряти, інакше дружина розсердиться.

— Угу, за Марсі я сам якось подбаю. — Шериф перехилився вперед через свій живіт. Тім уперше побачив, щоб у нього так блищали очі. — А якщо я зараз піднесу вам «трубочку», містере Джеймісон, що ви мені на­дмухаєте?

— То несіть, і дізнаємось.

— Мабуть, нічого я не нестиму. Бо, мабуть, нема на то потреби. — Шериф відкинувся назад, і крісло видало ще один стражденний стогін. — Чому вам заманулося стати нічним патрульним у такому нікчемному городиську, як наше? Зарплатня — всього сто доларів на тиждень, і якщо з неділі по четвер клопоту небагато, то в п’ятницю й суботу буває гірше. Стрип-клуб у Пенлі закрився ще торік, але в безпосередній близькості маємо кілька нічних забігайлівок і барів із танцями.

— У мене дідусь служив нічним патрульним у Гіббінгу, штат Міннесота. Місто, де виріс Боб Ділан, знаєте такого? Це було вже після того, як дід вийшов на пенсію, а працював він у поліції штату. Саме через нього я й захотів стати копом, іще з дитинства. Тож я побачив ваше оголошення й просто подумав…

Тім стенув плечима. Що він тоді подумав? Приблизно те саме, що й тоді, як вирішив найнятися на сміттєпереробний завод. Нічого такого особливого він не думав. І зараз Тім збагнув, що, принаймні з емоційної точки зору, йому дещо непереливки.

— Вирішили піти дідовою стежкою, угу. — Шериф Джон зчепив руки на своєму об’ємному животі й утупив у Тіма очі — яскраві допитливі очі, що глибоко сиділи в ситих западинах. — Вважаєте себе на пенсії, у цьому річ? І просто шукаєте заняття, щоб згаяти гулящий час? А вам іще не зарано, як гадаєте?

— Я пішов із роботи в поліції, так. Із цим покінчено. Один друг сказав, що влаштує мене охоронцем у Нью-Йорку, а мені саме закортіло змінити обстановку. Та, може, для цього не доведеться їхати в Нью-Йорк.

Тіму сяйнула думка, що насправді він прагнув не зовнішніх, а внутрішніх змін. Може, на посаді нічного патрульного цього й не досягнеш, але, знову ж таки, все можливо.

— Розлучений, кажете?

— Так.

— Діти?

— Немає. Дружина хотіла, а я — ні. Відчував, що не готовий.

Шериф Джон опустив погляд на анкету Тіма.

— Тут написано, що вам сорок два. У більшості випадків, хоч і не завжди, якщо до цього віку не готові…

Він замовк і в найкращих копівських традиціях став чекати, коли Тім завершить