Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Милі, милі товариші! Брати мої! Я схиляю голову перед вашою вірою. І… шкодую, що не з вами… Бо я вже постарів і щасливого для себе у майбутньому вже не шукаю. Але хоч за одно я спокійний: я вірю у майбутнє для людей майбутнього.

Проходили через базар. Крамниці були повні ріжного краму, випиналися товстенні черева, тинялася білогвардійщина біженці «от звєрств комуністов» – у шовках, капелюшках, котьолках, англійських костюмах, сміливо виставивши захоплене золото. Були радісні, задоволені. Чулося:

– Гонім, гонім жидопродавцев!

– Поздравляєм: Воронєж взят!

– Газета «Вєдомості». Войска красних окружени. Попиткі прорваться через Черноземную Область отбіти. Аттакующіє Воронєж часті красних в паніке… «Новості».

Дама у капелюшку старанно тре хусткою обличчя:

– Господі, нєужелі? Нєужелі скоро ми снова возвратімся в нашу мілую, такую поетіческую усадьбу? Костік! Мілий!

Штабний офіцер (граючись стеком):

– Через мєсяц, Лілі, Москва будєт наша.

– А гєрой-то, гєрой наш Мамонтов? А?

– Сокол!

Висіли плакати. Пам’ятаю добре три: на одному – павук величезний випиває кров з замученої жінки. Жінка – Росія, павук – комунізм. На другому: знівечені трупи, черепи, відірвані руки, ноги. Зверху в овалі портрет Скрипника (тепер Наркомосвіти, а тоді першого голови Укр. Ради P. C. В. Депутатів) з обличчям лютим, з посмішкою садистичною. Унизу: «Ужаси Харковской Чрезвичайкі». На третьому Л. Д. Троцький: теж, садистично сміючись, величезним батогом жене Христа на Голготу. Троцький іде по трупах. «Талановитий бард» і вірші сльозоточиві надряпав: «Чєрєз гори трупов шагая, Чєрєз морє крові ідя, Посилаєт вновь внук Іуди Распінать на Голгофу Хріста». Дрібними літерками: «Міністєрство пропаганди»? Читачу: а знаєте, хто був тоді «міністром пропаганди»? Хто відав друком таких плакатиків та «віршів»?

Леонід Андрєєв. Той самий, що колись, ще не сутикнувшись зі справжнім «народом» та революцією, написав «Рассказ о сємі повєшенних». Я взнав це з білогвардійської газети і от, дивлячись на плакати, мало не заплакав від болю за нашу Революцію, що гине зараз. Оточена білими ордами, голодна, змучена… Гине, навіть, покинута співцями, творцями слова, що за гроші, сите, спокійне життя, почали оспівувати тих, хто жене нас, колишніх героїв творчості цих співців, копати могили для бійців Революції, але не інтелігентської, а справжньої, пролетарської Революції. Поділився думками з Дашковським, що як і я, увесь вільний час віддавав самоосвіті, багацько читав. Дашковський сказав:

– Так і мусіло бути… Бо ці співці, – любили нас лише «заочно». Знали про нашу братву лише з книжок, бачили хіба на сцені і «шестьорку» трактирову вважали за пролетара. А про революцію гадали: хтось щось пересуне, раптом усе засяє, щастя манною з неба посиплеться й нічого не зміниться: ні їхнє життя, ні спокій, нічого… А вийшло інакше… Ось і кинули нас…

Дійшли до офіцерського клюбу. З дверей, розриваючи туман диким зойком, вибігла напівгола розтріпана жінка. За нею з шаблею наголо гнався п’яний, розхристаний офіцер з налитими кров’ю очима і кричав:

– Стой, блядь, твою разедак. Я т-тє, каналья, покажу, как с защітніка отчізни деньгі за… трєбовать.

Зникли за рогом.

– «Защитник», – гірко всміхнувся конвоїр.

Дійшли до таборів.

І, нарешті, несподівана річ: нашого захисника конвоїра Андрія заарештовано. Довго допитувалися, доки не визнали, що сидить він за «більшовицькі розговори срєді воєнноплєнних».

Здивовані були, спантеличені… Розмовляв на цю тему Андрій лише з нами. І усього раз на цвинтарі. Хто ж міг донести? Хто? І, взагалі, хто майже систематично робив доноси на полонених, через кого мало не кожного дня когось брали до контррозвідки за одне лише слово обурення? Стьопка відвів мене на бік і шепнув:

– Чекай… я, вже, дізнався… Шпигуна незабаром… приберу.

І очи Стьопці блиснули холодним, крицевим блиском. І я знав, то цей «прибере». А другого дня по касарні пролетіла команда:

– Смір-рна!

Увійшло двоє: Знаменський і офіцер з триколіровою нашивкою на рукаві – офіцер з контррозвідки. Гомін стих. Усі застигли на своїх місцях, лише сестра Віра спокійно обходила хворих.

– Ну-с, начньом… – звернувся офіцер до Знаменського. Попрямували просто до нашого кутка. Зупинилися. У кожного з нас стиснулося серце: що буде? Що? Яку таку мерзоту творитимуть ці люди? Знаменський витяг записну книжку і, запаливши цигарку, голосно кинув:

– Вецваніс – виході…

Тимчасом підійшло декілька конвоїрів.

– Юринець! – вигукнув штабс-капітан. Юринець тихо підвівся.

– Я!